Наведено основні напрямки розвитку оперної та інструментальної музики (XVII - XVIII ст.). Висвітлено життєвий і творчий шлях видатних композиторів: Й.С.Баха (1685 - 1750), Г.Ф.Генделя (1685 - 1759), К.В.Глюка (1714 - 1787). Проаналізовано діяльність віденської класичної школи.

Приведены основные направления развития оперной и инструментальной музыки (XVII - XVIII ст.). Освещен жизненный и творческий путь выдающихся композиторов: Й.С.Баха (1685 - 1750), Г.Ф.Генделя (1685 - 1759), К.В.Глюка (1714 - 1787). Проанализирована деятельность венской классической школы.

Розкрито суть понад 800-т понять з питань історії західноєвропейської музики, зокрема, теорії та історії музики, виконавства, інструментознавства та хорознавства, жанрів, стилів і напрямків музичного мистецтва.

Раскрыта сущность более 800-т понятий, связанных с вопросами истории западноевропейской музыки, в частности, теории и истории музыки, исполнительства, инструментоведения и хороведения, жанров, стилей и направлений музыкального искусства.

Освещена проблема синтеза искусств в современной эстетике. Проанализировано творчество трех поколений композиторов-романтиков (К.М. Вебера, Д.А. Россини, Ф.П. Шуберта, М.И. Глинки; Я.Л. Мендельсона, Ф.Ф. Шопена, Р.А. Шумана, Ф. Листа, В.Р. Вагнера; И. Брамса, А.П. Бородина, Ж. Бизе, П.И.Чайковского) и их отношение к синтетическим жанрам. Описана венгерская тема в фортепианных дуэтах западноевропейских композиторов-романтиков. Рассмотрены пианизм Ф.Листа как феномен музыкальной культуры ХІХ в., фортепианные транскрипции в его музыкально-просветительской деятельности, симфония как жанр и ее литературные прототипы. Особое внимание уделено проблеме интерпретации вокальной музыки.

Приведены общая характеристика, хронологические рамки, новые жанры музыкального искусства эпохи барокко. Рассмотрены северогерманская органная школа, школа английских верджиналистов, итальянская скрипичная школа. Освещены идейно-эстетические основы французского классицизма XVII ст., а также особенности стиля рококо.

Розглянуто композиторську особистість як феномен і предмет наукового дослідження. Проаналізовано психовікові аспекти життєтворчості європейських композиторів XIX - початку XX ст. Увагу приділено феноменології віку, філософській і креативній антропології, зміні модусу творчої свідомості на тлі циклічності вікових фаз, моделям біографічних сценаріїв, типології пізніх періодів композиторської творчості.

Рассмотрена композиторская личность как феномен и предмет научного исследования. Проанализированы психовозрастные аспекты жизнетворчества европейских композиторов XIX - начала XX вв. Уделено внимание феноменологии возраста, философской и креативной антропологии, изменению модуса творческого сознания на фоне цикличности возрастных фаз, моделям биографических сценариев, типологии поздних периодов композиторского творчества.

Вперше в українському мистецтвознавстві проведено аналіз творчо-методичних принципів викладання композиції на початковому етапі навчання британського студента. Розроблено методику композиторського аналізу як різновиду музикознавчого за умов його спрямованості на текст конкретного твору. Проаналізовано загальні моменти британської й української композиторської освіти. Визначено відмінності британської освіти від вітчизняної з метою формулювання методико-практичних рекомендацій щодо удосконалення навчання композиторів в Україні.

Здійснено порівняння концепції музичної форми та її філософських засад, базуючись на концепції двійковості/четвертинності - трійковості у Китаї та Європі. Представлено концепцію художньої форми як взаємодію регіонально- та часово-ментально віддалених підходів, сформованих за умов Європи та Китаю, які інтегруються завдяки інтернаціональному значенню професійної музичної діяльності виконавців-піаністів та композиторів у поєднанні традицій різних країн та шкіл. Уперше в українському музикознавстві під час дослідження застосовано положення про музичну форму, які містить китайська філософія та сучасне китайське музикознавство. Проаналізовано ряд композицій і виконавських інтерпретацій китайських (Лі Ін Хая, Чжоу Луна, Чу Дзіен Ера, Тін Шан Ти, Ши Шун Чена, Лі Юнь Ді) і деяких європейських (С.Скотта, О.Станка, А.Бределя) музикантів.

Дисертацію присвячено питанням культурних взаємин між східними та західними регіонами світу. Висвітлено обумовленість міжкультурної взаємодії світоглядними та художніми традиціями цих регіонів, простежено психологічні фактори формування специфічних художніх картин світу. Охарактеризовано такі визначники далекосхідного культурогенезу, як принцип меритократії та автомотивації, продемонстровано специфічні театроцентризм та артистизм культурогенезу цього регіону, виявлено стратагеми та архетипи далекосхідної культури. Сформульовано тезу про три шляхи східно-західних взаємин - "місіонерський", "джазовий" та "євразійський". Розглянуто особливості асиміляції західних традицій в умовах Далекого Сходу.

Досліджено українську духовну пісню західноєвропейського походження протягом всього періоду її існування (XVII - XX ст.). Введено у науковий обіг новий текстовий і музичний матеріал, пов'язаний з рецепцією європейської духовної пісенності на українських землях. Встановлено та уточнено першоджерела 70-ти пісень європейського походження в українському репертуарі XVII - XIX ст. Розроблено методологічні засади вивчення запозичених пісень у вітчизняній традиції, визначено функціональні відмінності духовнопісенного репертуару на різних етапах його розвитку. Виявлено три різновиди української духовної пісні: позалітургійний, паралітургійний, літургійний. Наведено жанрову класифікацію духовних пісень паралітургійного призначення. Описано способи рецепції європейських духовнопісенних творів у вітчизняному репертуарі, визначено риси спорідненості та відмінності європейської та української пісенних традицій.

Досліджено роль органа в музичній культурі Європи XIX - початку XX ст. Проаналізовано стан вивчення проблеми феномену органної музики у контексті європейської музичної культури. Запропоновано нові оцінні положення для системного дослідження європейської органної культури, яку розглянуто як феномен, що має особливі специфічні властивості та специфічні інтонаційні комплекси. Виявлено та визначено поняття органної концертної концепції як явища, що еволюціонувало від окремих виявів до сформованої системи засобів музичної виразності та як нову музично-естетичну категорію. Простежено й аргументовано еволюцію органної концертної концепції від етапу зародження до остаточного формування, відзначено шляхи її розвитку у сучасній органній музиці. Розроблено методику аналізу органної музики у контексті нових оцінних положень з обов'язковим урахуванням основних традиційних тенденцій європейських органних шкіл, досягнень органобудування й органної виконавської практики. Проаналізовано процес секуляризації даної музики, кроскультурні взаємини академічної та народної музики.

Досліджено механізм кореляції змісту креативної діяльності з динамікою вікової сідомості. Виявлено взаємозалежність між циклічністю вікових фаз і модусами креативної свідомості видатних персоналій. Простежено траєкторію професійної самореалізації митця на тлі індивідуальної екзистенції. До наукового обігу введено поняття "біографічного сценарію", охарактеризовано його різновиди. Систематизовано типологічні ознаки пізнього періоду композиторської творчості. Включено завершальний етап композиторської еволюції у зону активного музикознавчого розгляду.

Запропоновано комплексний підхід до предмету дослідження з акцентом на функційному співвідношенні партій альта та фортепіано та виконавсько-інтерпретаційних параметрах. Континуум альтових сонат, створених протягом трьох з половиною століть, поділяється на дві історико-еволюційні хвилі. У межах першої (кінець ХVІІ - ХІХ ст.) акцентовано увагу на соціокультурних та естетичних передумовах формування й інтенсивного розвою жанру у множинності його індивідуально-стильових варіантів. Розглянуто найприкметніші взірці альтових сонат, створених у хронологічних межах романтичної та постромантичної доби, що належать М. Глінці, Н. Паганіні, Ф. Мендельсону, А. Рубінштейну, А. В'єтану, Й. Брамсу, Ф. Шарвенці, Р. Кларк. У межах другої хвилі (XX ст.) аналітичний матеріал умовно поділяється на: концертні сонати-діалоги, представлені творами П. Гіндеміта, А. Онегера, Д. Мійо, С. Василенка, В. Крюкова, В. Шебаліна, Б. Мартіну, А. Блісса, Дж. Рошберга, З. Ткач, О. Арутюняна, та симфонізовані сонати-монологи, які визначають драматургічну фабулу творів Д. Шостаковича, С. Беринського, В. Бібіка, Б. Фроляк, В. Степурка. Запропоновано виконавсько-інтерпретаційний дискурс, де концептуальні та стильові аспекти вищезгаданих творів розглядаються під знаком пошуку шляхів найбільш адекватного донесення авторського задуму до слухача.

Освещены вопросы исторической метафизики в соотношении с музыкально-исторической диалектикой в контексте хронологических аналогий и процессуальности. Изложены музыкальные критерии "дофизических" принципов бытия, концепция "восточного ренессанса" Н. Конрада и А. Меза, определены типы исторических аналогий в диахронном и синхронном аспектах. Внимание уделено аналогии музыкально-исторической синхронности "Восток - Запад" в современных условиях, синхронности в развитии европейского веризма и китайской "литературы родных мест".

Проведено комплексне дослідження видатного явища вітчизняної музичної культури - партесного багатоголосся: від витоків, тобто з кінця XVI, до кінця XVII ст. З'ясовано, що історія партесного багатоголосся складається з двох періодів: "братського" та "київського". Робота ділиться за принципом конфесійної належності практики партесного співу. Досліджено партесний спів у греко-католицькій церкві, православній церкві Київської митрополії та православній церкві Московського патріархату, а також вплив протестантизму на процес започаткування партесного співу. Проаналізовано виконавську та навчальну складові партесної практики, сольмізаційну та метроритмічні системи, інші елементи теорії музики, а також методику навчання співу, регентську практику та кількісний склад виконавців. Усі досліджувані теми партесної практики порівняно з аналогічними, що викладені в музично-теоретичних трактатах і документах Речі Посполитої та інших європейських країн. На основі корпусу списків музично-теоретичного трактату М. Дилецького "Мусикійська Граматика" утворено їх нову класифікаційну систему, а також досліджено походження так званого львівського списку та віленського протографа.

Розглянуто історико-культурологічну динаміку поняття "культурна традиція". Визначено роль культурної традиції як морального імперативу творчої діяльності Й. Брамса. Виявлено світоглядні та художньо-естетичні засади творчості Й. Брамса в контексті музично-естетичних уявлень його сучасників. Визначено місце Й. Брамса як митця в загальному соціокультурному контексті життя Західної Європи XIX ст. Розглянуто соціокультурні детермінанти формування та розвитку мистецької естетики Й. Брамса (зокрема специфіку віденського лібералізму XIX ст.). Простежено особливості втілення культурної традиції у творчій діяльності Й. Брамса. Виявлено специфіку композиторського стилю Й. Брамса в контексті співвідношення традиційного й інноваційного начал. Розкрито особливості розвитку культурних і мистецьких традицій бароко, віденського класицизму та музичного романтизму в творчій діяльності Й. Брамса. Концептуалізовано роль Й. Брамса у формуванні нового розуміння ідеї культурної традиції в музичному мистецтві XIX - XX ст. Обгрунтовано вплив музичної естетики та творчої спадщини Й. Брамса на подальший розвиток європейської музичної культури XX ст. Віднайдено невідомі документи та матеріали щодо творчої особистості німецького композитора та музичного діяча І. Кнорра (представника брамсівського оточення), його історичних зв"язків з музичною культурою Харкова останньої чверті XIX ст. Проведено типологічну класифікацію спеціальної наукової літератури, присвяченої творчій діяльності Й. Брамса.

Розглянуто форми архетипу Переродження за К. Г. Юнгом у проекції на українське музичне мистецтво. Досліджено їх втілення на прикладі творів С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Дичко, М. Скорика. Здійснено розподіл втілених у музиці форм зазначеного архетипу на рівні.

Досліджено рукописне нотне надбання України та Греції шляхом використання бісеміотики, яка поєднує в собі знако-мовні та музичні семіографічні знання. Доведено, що введення до наукового обігу нової методики бісеміотики сприятиме поглибленому вивченню рукописів та виявленню їх належності до конкретних національних традицій.

Досліджено специфіку професійної самореалізації та засади формування нових композиційних концептів в аспекті універсальної творчої діяльності композиторів ХХ - ХХІ ст. Розглянуто відомості щодо сукупної діяльності композиторів і твори Е. Вілла-Лобоса, К. Данькевича, О. Козаренка, С. Кусевицького, Сяо Юмейя, Тан Дуна, П. Хіндеміта, Юна Ісанга та ін., які репрезентують універсалізм діяльності творчих особистостей, як це зафіксовано в "системі Леонардо да Вінчі" П. Валері. Універсалізм музиканта та митця XX ст., що традиційно включає симбіоз композитор-виконавець, кардинально відрізняється від особистісного самоствердження доби романтизму поєднанням художньо-творчої активності з теоретичною та організаційною діяльністю, в тому числі на державному рівні. Ключовими постатями є П. Хіндеміт і С. Кусевицький, з яких перший продемонстрував єдність високого творчо-художнього внеску (композитор і виконавець світового рівня) та науково-теоретичних розробок (математичне обгрунтування теорії комбінаційних тонів в акустиці), а інший, будучи геніальним контрабасистом-віртуозом, диригентом і композитором, долучив до цих сфер творчості менеджментську діяльність епохального обсягу. Ці несподівані для академічного музичного кола поєднання родів діяльності забезпечили змістовні відкриття в їх творчості, де символіка значень позахудожнього змісту забезпечила їх новий, вищий культурно-мистецький рівень. Принципово новим стало проникнення до європейського композиторського мислення засад мистецької системи Сходу, представлене відкриттям композиторів Юна Ісангом та Тан Дуном.

Уперше у вітчизняному музикознавстві етюди Ф. Шопена, Р. Шумана, Ф. Ліста розглянуто у контексті історичної динаміки розвитку жанру. Уперше диференціюються типи функціонування етюду в соціокультурній та академічній музичній практиці першої половини XIX ст. Уперше етюди ор. 10 і ор. 25 Ф. Шопена аналізуються з позиції великомасштабної циклічної форми. Уперше етюди, які організовані жанровою логікою циклу мініатюр, розглянуто як вищу фазу в розвитку жанру етюду. Уперше у вітчизняному та російськомовному музикознавстві третю редакцію "Симфонічних етюдів" Р. Шумана розглянуто як найбільш достовірну з точки зору втілення авторських ідей. Уперше у вітчизняному та російськомовному музикознавстві вводиться до наукового обігу порівняльний аналіз трьох редакцій "Трансцендентних етюдів" Ф. Ліста. Одержала подальший розвиток динамічна концепція жанру. Розкрито значення для розуміння й інтерпретації етюдів Ф. Шопена, Р. Шумана, Ф. Ліста, а також принципів циклізації опусів кожного композитора, семантичного навантаження основних інтонаційно-образних комплексів. Запропоновано новий погляд на жанрову концепцію етюду в творчості Ф. Шопена, Р. Шумана та Ф. Ліста.

Визначено феномен тріо-сонати в донесенні сакральної ідеї Троїчності, в якій співвідношення sonata da chiesa та sonata da camеra демонструють грані типологізованої свідомості широкої церковної публіки - та салонно-камератної вишуканості інструментального звучання. Тріо-соната була народжена пограниччям двосвіту культури Ренесансу - і "перехідного" часу доби бароко, в якому гармонія явленого сполучення церковного та позацерковного ренесансної пори перетворюється на дисгармонію церковного-позацерковного бароко. Історичні шляхи розвитку сонати вказують на тяжіння в ній до концертності - в південній, пізніше в італійській школі, тоді як північна, пізніше німецька, школа акцентує прагнення до симфонії-оркестральності, усвідомлюючи тенденцію відділення позацерковного, театралізованого інструменталізму. Концепція циклу тріо-сонати, різна в різних національних традиціях, явно обумовлена конфесійними уподобаннями музичного вираження.