Розглянуто ірраціональні вірування і їх роль в конструюванні нашого знання. Ще за часів Стародавньої Греції філософи вирішили розглядати знання як істинне вірування. Перше питання, яке виникло було "про який саме тип вірувань йшла мова? Вірування, як віри, або просте твердження, в якому людина впевнена?" Так що, в першу чергу, була роз'яснена така основна термінологія, як, що є "знання", а що є "вірування". Після з'ясування того, що з себе представляє вірування, ми розглянули, як вона лежить в основі знань. Показано дві можливості цього процесу. Однією з них є JTB теорія, яка говорить, що вірування повинна бути виправдане і істинне (насправді, в реальності), щоб стати знанням. Друга наполягає, що вірування не потребують будь-яких обгрунтувань і не обов'язково повинні бути істинними насправді, але в свідомості людини. Останній варіант якраз і відноситься до ірраціональних вірувань, таких як магія або релігія, та не тільки. Мета роботи - зрозуміти, чому люди на Сході України мають такі ірраціональні думки, як "краще жилося б в Росії" або "Радянський Союз був "золотим часом" для життя". Вивчаючи ці питання, зроблено висновок, що важливий аспект займає соціальний фактор, який вносить свій внесок у розвиток або збереження ірраціональних вірувань. Вивчено дві різні категорії соціуму: дикунів і "цивілізований", та різниця поширеності ірраціонального вірувань в обох соціальних строях, показано відмінність їх використання в нашому суспільстві в порівнянні з дикими племенами. Увагу приділено прикладам. Знайдено відповіді на основні питання, показано міфологічне коріння цих ірраціональних думок.

В контексте задач эпистемологии религии проанализирована специфика первобытного мышления: его религиозная нагруженность; демаркация религиозного и внерелигиозного; логичность и "нелогичность", некоторые праксеологические производные ("логика религиозного действия"); когнитивные проблемы и диссонансы, возникающие при интерпретации архаичного мышления.

Досліджено специфіку концептуалізації містичного досвіду в якості універсальної константи світогляду, виявленої в історико-філософському горизонті становлення різних культурних парадигм: християнства, буддизму, ісламу. Здійснення структурного та семантичного аналізу містичного світовідчуття дозволяє встановити інтегральний характер феномену містики в системі світогляду. Визначено історико-філософський ландшафт антропомістичної традиції вітчизняної філософії. Висвітлено містичну традицію в українській філософській думці.

Обгрунтовано тенденції взаємозбагачення інструментарію науки та релігії в постнекласичному контексті. У межах дослідження обгрунтовано, що пізнавальний досвід постнекласичної науки та сучасної релігії характеризують відхід від крайніх позицій і тенденції взаємодоповнення та взаємозбагачення. Показано, що урахування потенціалу критичності наукового дослідження сприяє звільненню від хибних тлумачень і збагаченню релігійного знання, а подолання наукою критичної тенденційності у способах спростування можливості надприродного пояснення й орієнтація на виявлення ціннісно-смислового навантаження наукового знання актуалізує рецепцію досвіду релігійного пізнання. Доведено, що реінтерпретація доповнення науки та релігії дозволяє розширення та збагачення їх гносеологічного, епістемологічного та методологічного інструментарію. Принципи рецепції, кореляції, доповнюваності можуть бути використані як філософсько-методологічні засади осмислення тенденцій інтеграції та диференціації знання в цілому, а також взаємодії наукового та релігійного пізнання.

Раскрыта сущность религиозно-мистического и эстетического опыта, их сходство и различие. Сходство отмечено при переживании человеком особых изменённых состояний сознания. Рассмотрены такие философские аспекты этих состояний сознания, как онтологический, гносеологический, аксиологический, социальный, этический, эстетический. Исследован конкурентный тип человеческой цивилизации. Конкуренция порождает действия по уничтожению конкурентов как врагов. Отмечено, что уничтожаются не только люди, семьи, но и целые этносы, государства, цивилизации, расы. Рассмотрен вопрос об изменении типа человеческой цивилизации, где важное значение имеет антропологический фактор. Предложено человека-конкурентного сменить на человека-солидарного. Человек-солидарный не только живёт в гармонии с природой, но и с самим собой.

Проведено смислову і термінологічну паралелі між розвитком ідеї єдності раціонального та ірраціонального в українській гуманістиці і концепцією взаємодії свідомого і несвідомого.

Розглянуто процес взаємовідношення раціональних та ірраціональних чинників у науковому пізнанні на прикладі творчості Б. Паскаля та Г. Сковороди. Проаналізовано критерії раціональності як способу доцільної діяльності, зокрема, наукової раціональності. Підкреслено, що до визначальних критеріїв раціональності пізнавальної діяльності слід відносити принципи об'єктивності, істинності, причинності та обгрунтованості. Продемонстровано універсальний характер раціональності як визначального чинника розвитку та становлення різноманітних систем знання про світ і людину. Звернено увагу на важливість інтуїтивного, ірраціонального у пізнанні, що, таким чином, набуває не лише мисленнєвої, але й ціннісної повноти.

Освещены теоретико-методологические предпосылки исследования непознаного и непознаваемого, проблемы интерпретации их смысловых горизонтов, методологические стратегии и принципы их анализа. Раскрыта специфика непознанного (тайнознания) и непознаваемого как предмета философского анализа и методологические проблемы его постижения. Рассмотрены культурно-исторические модификации непознанного и непознаваемого в дохристианский период (ритуально-мистические, ритуально-магические, иллюзорно-практические). Значительное внимание уделено феномену непознанного и непознаваемого в христианской культуре и его модификациям. Проанализированы трансформации непознанного (тайнознания) и непознаваемого в контексте становления христианской культуры, средневековой культуры, периода Возрождения, а также Нового времени и современной культуры. Акцентировано внимание на трансформациях непознанного (тайнознания) и непознаваемого в исследованиях академика Э. А. Гуляева.

Проаналізовано онтологічні, гносеологічні та феноменологічні особливості позанаукових знань та їх функцій в культурі як гуманітарних, їх участь в культуротворчих процесах, відповідні значення і смисли буття людини в світі, способи реалізації даного буття. Висвітлено роль філософії в процесі культуротворення як знання, яке знаходиться на порубіжжі з науковими та позанауковими знаннями. Розглянуто проблему співвідношення позанаукових і наукових знань в культуротворчому процесі.

Проанализированы онтологические, гносеологические и феноменологические особенности вненаучных знаний и их функций в культуре как гуманитарных, их участие в культуротворческих процессах, соответствующие значения и смыслы бытия человека в мире, способы реализации данного бытия. Освещена роль философии в процессе культуросозидания как знания, находящегося на порубежье с научными и вненаучными знаниями. Рассмотрена проблема соотношения вненаучных и научных знаний в культуротворческом процессе.

Розглянуто питання триєдності абсолюту, універсуму й людини, розкрито специфіку позанаукового пізнання. Висвітлено джерела і засоби світопізнання, використовувані езотерикою і окультизмом, астрологічну періодизацію історії цивілізації й езотеричну доктрину космо- і антропогенезу. Проведено концептуально-методологічне і філософське обгрунтування теоретико-вакуумного світорозуміння. Викладено концепцію фізичного вакууму в космології ХХІ ст., філософську концепцію нестабільності, інтегральні положення постфрідманівської картини світу. Визначено семантичну конгруентність нелінійного мислення і теоретико-вакуумного світознавства, методологічні новації в космофізичному пізнанні. Проаналізовано проблему істинності високоабстрактної космофізики в аксіологічному аспекті. Розкрито ідейно-концептуальні витоки концепції всеєдності, феномен творчості як антропософське обмеження наукової раціональності, роль сучасної квантової космології та девіантного знання в світопізнанні.

Розглянуто релігію, містику, естетику та художню діяльність людини як ненаукову основу світу. Увагу приділено таким питанням, як буття релігійно-містичного й естетичного в ненауковій картині світу, наукова картина світу в різноманітності спрямованостей і в зіткненні з науками. Проаналізовано онтологічний, гносеологічний, аксіологічний і соціальний аспекти даної проблематики.

Рассмотрены религия, мистика, эстетика и художественная деятельность человека как ненаучная основа мира. Уделено внимание таким вопросам, как бытие религиозно-мистического и эстетического в ненаучной картине мира, научная картина мира в разнообразии направленностей и в столкновении с науками. Проанализированы онтологический, гносеологический, аксиологический и социальный аспекты данной проблематики.

Розвинуто теорію трансформації розуму в його взаємодії з нерозумним як сферою, в якій реалізується ціннісно-смислова багатоманітність способів освоєння світу у процесі людської самореалізації. Дослідження проведено на базі тринарної структури, що складається зі сфер "розумного" та "нерозумного" та медіум-середовища як осередку межових проявів людського буття. Розроблено модель філософсько-антропологічного аналізу багатоманітних проявів нерозумного, у контексті його переходу від когнітивного до екзистенційного виміру. Висвітлено топологію та семантику соціокультурних і антропологічних проявів нерозумного, встановлено їх генезу та динаміку у зв'язку з культурними особливостями з урахуванням альтернативних форм свідомості. Розглянуто смислову та лінгвістичну структуру проявів нерозумного, а також невербальні форми його вираження через осмислення проблеми тілесності. Феномен нерозумного визначено як соціокультурний символ, завдяки якому розкрито значущість життєвих потенцій людини. Досліджено міфологічні, релігійні, соціальні, психологічні, літературні, мистецькі форми нерозумного, актуалізовано смислові, лінгвістичні та невербально-тілесні структури, що втілюють відношення між сферами розумного та нерозумного.

Досліджено проблему таємнознавства у полі культури, актуалізовану сучасними соціокультурними трансформаціями та необхідністю відмовитись від традиційних способів його інтерпретації, а також розглянуто метафізичні основи теорії з урахуванням специфіки та перспектив сучасного філософського дискурсу. На підставі системного, міждисциплінарного, компаративного аналізу теоретично узагальнено та запропоновано нове вирішення цієї проблеми, зміст якого полягає в експлікації та концептуалізації таємнознавства на постнекласичних засадах. Досліжено генезу таємнознавства у полі культури, розкрито його сутнісні характеристики, антропологічні, соціальні, культурні корені та функції, взаємозв'язки з іншими формами духовної культури. Розкрито внутрішні механізми продукування таємнознавства, закони, принципи, постулати, на яких воно базується. Результати дослідження сприяють легітимації таємнознавства як предмета філософського дослідження та відкривають перспективи для його подальшої теоретичної рефлексії - філософсько-культурологічної та міждисциплінарної.

Проведено системно-параметричний аналіз сфери позанаукового знання (міфології, релігії й езотерики). Запропоновано класифікацію знання, яка дозволяє розкрити історичну динаміку його розвитку. Наведено характеристику донаукового, класичного наукового та холістичного постнаукового типів знання. Виявлено, що перехід від одного типу до іншого здійснюється згідно з діалектичною тріадою, тобто донаукове знання "знімається" класичним науковим, але на новому рівні його інтенції та принципи (зокрема, принцип "все у всьому") відтворюються у холістичному постнауковому знанні. Із використанням системної методології у вигляді параметричної загальної теорії систем А.І.Уйомова здійснено теоретико-системну експлікацію принципу "все у всьому" та виділено різні види голографізму. Обгрунтовано голографічну теорію цілісності систем і голографічний принцип їх тотожності, розроблено теоретичні засади твен-аналізу як такої логічної операції, що передбачає розгляд структури твенових систем і розкриває природу твеновості як незнання.

Досліджено діалектику та методологію позанаукових знань та їх культуротвірні функції. Розроблено цілісну концепцію позанаукового знання, за якою обгрунтовано диспозиційність таких знань, їх гуманітарну інтенційованість і символічно-знакову праксеологію. Позанаукові знання існують у двох формах, а саме: суб'єктивно-практичній і символічній об'єктивно-практичній, їх джерелами є не стільки об'єктивно існуючі властивості, а суб'єктивні якості суб'єктів цих знань. Тому позанаукові знання є не дескрипціями предметності, а прискрипціями прикмет, які продукуються їх суб'єктами у формі значення та смислів буття людини у світі. Важливу роль у культуротвірних функціях позанаукових знань відіграє філософія як знання, яке певні дослідження відносить до наукових знань, а також до позанаукових. Обгрунтовано тезу, що філософське знання знаходиться не на порубіжжі з наукою та теологією (Б.Рассел), а на порубіжжі з наукою та позанауковими знаннями. Референтами цього порубіжжя є філософські категорії як людиновимірні рубрикації світу (В.І.Шинкарук, С.Б.Кримський). У процесі культуротворення наукове та позанаукове знання мають багато спільного, основним об'єктом яких є гуманітарні проблеми. Технологічне застосування наукових знань часто спричинює негативні щодо людини наслідки (екологічні, військові), до усвідомлення яких доцільно залучати позанаукові знання як знання, що продукують гуманітарну науку. Останнє є актуальним у перехідні періоди суспільства, зокрема в Україні.

Проаналізовано такі поняття як "ірраціональне", "міфологічне", "естетичне", "міфопоезіс", "ініціація".

Розглянуто співвідношення раціонального та ірраціонального у текстах Я. Вишневського, М. Павича та В. Пєлєвіна. Зазначено, що у прозі постмодернізму поєднуються як діонісійська спонтанність, так і спрямування до чітко продуманої гри з читачем, а відтак і до аполлонічного порядку.

Досліджено природу і функції християнської наративної традиції як феномену універсуму християнської культури. Визначено лінгвістичне релігієзнавство як нову галузь релігієзнавчого знання з певним предметним полем та понятійно-категоріальним апаратом. Подано християнську наративну традицію як ієрархізовану систему текстів, виокремлено її ядерні структури - корпус незмінних сакральних канонічних текстів (Святе Письмо та Священний Переказ) та периферійні (маргінальні) структури (християнська література і фольклор). Доведено зниження рівня сакралізації християнських текстів від центру до периферії наративної системи та центроскерований рух релігійних смислів з периферії до центру системи, що супроводжує сакралізацію та канонізацію текстів і забезпечує відкритість християнської наративної системи, її здатність адаптуватися до "викликів часу".

Розглянуто місце віри у структурі духовності. Показано специфіку релігійної віри, її відмінність від віри наукової. Проаналізовано співвідношення та взаємозв'язок релігійної віри та духовності. Розглянуто місце релігійної віри в ірраціональному пізнанні. Розкрито різницю між вірою у живого Бога та іконного. Зазначено, що духовність без релігійної віри реалізується не повною мірою.

Виявлено евристичний потенціал ірраціонального у науковому пізнанні, його ціннісні потенції, шляхи актуалізації його методологічних можливостей у сучасному соціально-гуманітарному дискурсі. Розглянуто когнітивний потенціал ірраціонального у контексті відкритої раціональності, що розширює зовнішні та внутрішні межі науки, передбачає плюралізм альтернативних картин світу. Ірраціональний потенціал науки висвітлено через її естетичні виміри (краса як один з критеріїв істинності), інтуїтивні й образно-синтетичні потенції свідомості. Етичні та релігійні ірраціональні потенції знань розглянуто як такі, що уможливлюють моральну координацію спрямованості досліджень та їх соціального застосування. Показано, що розуміння людиновимірності наукового знання як прояву єдності у ньому раціонального й ірраціонального - важливий чинник трансформації сучасних уявлень про науковість у напрямку зближення методологій природознавства та гуманітарних наук, виходу за рамки закритої раціональності, що дозволяє з'ясувати процеси інтеграції в науці, її гуманізації та гуманітаризації, ціннісної зумовленості, а також методологічно синтезувати в єдине ціле суперечливі тенденції розвитку науки та реабілітувати її авторитет як один з найважливіших рушіїв прогресу.