Освещена проблема феноменологии истории в аспекте трансформации основания логики истории и культуры, субстанциального противоречия феноменологии духа и науки логики, а также антиномичных пределов логического, волевого и чувственного пространства становления человека. В контексте проблемы логических оснований современной дезинтеграции культуры рассмотрены новые аспекты превращенных форм и их современных трансценденций в пространстве взаимоопосредствований противоречий феноменологических явлений культуры.

Індекс рубрикатора НБУВ: Т1(4УКР)-8 + Ю252:Т + Ю3(4УКР)5/6

Рубрики:

Історія історичної науки (Історіографія)

Філософські питання та методологія історичної науки

Історія філософії

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю252:Т + Т1(4УКР)-8

Рубрики:

Філософські питання та методологія історичної науки

Історія історичної науки (Історіографія)

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Досліджено філософсько-методологічні питання функціонування світоглядного плюралізму в українському суспільстві, а також виявлені інтенції в історії української філософії. Вивчено переміну лінійно-хронологічної парадигми розуміння історії в українській філософії XIX ст. на посткласичну, що проявилось у зміні зосередження уваги вітчизняних мислителів від елементів лінеарної версії історії до використання в оповіді геополітичної, соціологічної й іншої аргументації, що базується на суспільній традиції українського народу та інших європейських народів. З'ясовано специфіку поліцентрично-плюралістичного сприйняття історії в українській філософській думці на рубежі XIX - XX ст.

Досліджено проблему визначення поняття "унікальність". Здіснено спробу раціонально осмислити унікальність феноменів історико-культурного процесу, означення природи яких частіше обмежувалась інтуїтивно ясним сприйманням, базуючись на аналізі різних концепцій даного процесу, виявленні мовної прагматики поняття "унікальність", аналізі його співвідношень з поняттями, що використовуються як синоніми унікального, розгляді унікального засобами параметричної загальної теорії систем, а також у контексті феноменології. Зазначено, що результати здійсненого методологічного дослідження поняття "унікальність" дозволяють використовувати дане поняття не просто як інтуїтивне ясне, а як термін наукової мови, що має чітку понятійну визначеність.

Обгрунтовано, що рішення проблеми історичного факту є ключовим елементом подолання методологічної кризи філософії історії початку XX ст. Проблема експлікації поняття "історичний факт" пов'язана з ускладненням уявлення про механізм відображення події в мові, тексті, історичному джерелі. Структуру історичного факту експліковано через поняття "раптом" і "тепер". Встановлено, що застосування даних понять у філософському аналізі дає можливість відобразити історію в її мінливості. Розглянуто проблему мінливості форм історичного факту та доведено, що зміна характеристик історичного факту пов'язана з екзистенціюванням людини (спостерігача, учасника подій і реконструктора подій, що знайомиться з історичним повідомленням). Створення теоретичного конструктора "історичний факт" є результатом екзистенційної турботи людини. Визначено спорідненість форм репрезентації історичної реальності в драматичній та історичній оповіді, що базується на конструюючій функції уяви в процесі відтворення специфіки часової мінливості картини подій минулого. Доведено, що трансформація змісту поняття "історичний факт" відображає розвиток і ускладнення технології опису історичної події в тексті. Визначено ставлення до історичного акту як складної різнорівневої та різноспрямованої інформації, схожої з структурою гіпертексту, як специфічну рису нової парадигми історії.

Розроблено концепцію еволюції рівнів і форм історичного пізнання у контексті сучасної постнекласичної науки. Здійснено комплексну характеристику предмету та методів історичного пізнання. Проаналізовано розвиток історичної науки, досліджено зміни рівнів і форм історичного пізнання постнекласичного періоду та на етапі становлення постмодерного (інформаційного) суспільства. Виокремлено передтеоретичний та теоретичний рівні історичного пізнання та розглянуто його основні форми: міф, опис, теологічну інтерпретацію, філософію історії, наукову історіографію. Встановлено їх гносеологічну амбівалентність і взаємодоповнюваність. Доведено, що філософія історії постнекласичного періоду є невід'ємною частиною сучасного історичного пізнання і суттєво впливає на визначення його предмету та методів. Розкрито міждисциплінарний характер предмету постнекласичного історичного пізнання та здійснено його сегментацію.

Висвітлено проблеми самоорганізації історичного процесу в методологічному аспекті нових наукових синергетичних досягнень. Відзначено, що генезис ідеї самоорганізації історичного процесу має певну традицію в історії класичної та посткласичної філософії. Розкрито вихідні основи соціальної системної організації. Описано специфіку детермінації та самодетермінації соціальних систем. Викладено положення самоорганізації та автономії соціальних новоутворень в процесі їх історичного розвитку. Проаналізовано розподіл за функціональними ознаками зовнішніх та внутрішніх системоутворюючих факторів історії, встановлення їх логічного розшарування. Визначено нові специфічні шляхи розв'язання міжсистемних соціальних конфліктів на базі використання діалогових систем як факторів самоорганізації історії, головні фактори самоорганізації сучасного українського суспільства, принципи перебудови соціальних систем та методи їх реалізації, а також їх зв'язок з прогнозуванням саморозвитку історичних систем державнолокального та цивілізаційноглобального рівнів. Розкрито механізм самоорганізації історичного процесу.

Визначено зміст і напрями практичного розв'язання проблем фундаментальних взаємоопосередкувань логіки історії у становленні ідеальних і практичних імперативів культури. Визначено простір розв'язання даних проблем на підставі використання соціального виміру взаємотрансформацій ідеальної та матеріальної форм культури у контексті подолання дуалізму сутності й трансформації основи історії для обгрунтування принципу культурного саморозвитку людини. Дані рішення одержано на підставі категорійного розкодування становлення, цивілізаційних і соціокультурних опосередкувань сходження всезагального до теоретичної форми розвитку, подолання феномену перетворених і спустошених форм у вимірах естетики потворного, теоретичних хвороб духу, логічної замкненості становлення. Розкрито субстанційну природу моністичної основи історії та її імперативи у контексті взаємотрансформації культур і встановлення культурної дійсності історії.

Виявлено, що конституція історичного поля опосередкована до-концептуальним полем становлення минулого і являє собою складну ритмічну пульсацію - минуле як віртуальну річ. Визначено роль концептів, які накладаються на ритмічний лабіринт віртуального минулого - операторів спільності та встановлюють метрику фактичної основи історичного поля, чим визначають середовище історичного минулого. Розкрито механізм поетизації історичних даних як завершальний акт конституювання історичного поля, який полягає у підведенні ритмів історичних джерел під ритмічну фігуру тропа як під категорію. Запропоновано тезу, що суттю створення метафоричного історичного дискурсу є підпорядкування текстури історичного поля, аналогічної структурі ідеї минулого, - ритму нормативного сюжету, що обумовлює прийнятність створюваної історії як наратива. Обгрунтовано можливість передачі констатувальним історичним дискурсом ритму безлічі висловлень про минуле без надання цій безлічі художньої цілісності.

Досліджено історико-філософський зміст концепту "виклик-і-відповідь" А. Тойнбі. Проаналізовано філософські засади даного концепту, у зв'язку з чим виявлено два змістовні рівні понять "виклик" і "відповідь": емпіричний, де вони постають як історичні факти та концептуальний, коли вони є методологічною базою дослідження історичної дійсності у філософії історії англійського мислителя. На основі аналізу трансформації понять "виклик" і "відповідь" в закон "виклику-і-відповіді" обгрунтовано парадигмально-категоріальний характер даних понять. Розкрито процес "відходу-і-повернення" як найбільш ефективний спосіб формування та надання "відповіді" на певний "виклик", що сприяє набуттю історичним розвитком альтернативності та поліваріантності. Доведено, що дія концепту "виклику-і-відповіді" є необхідною умовою існування свободи історичного вибору, тому що дія "виклику" формує низку альтернатив і варіантів з поміж яких можна здійснити вибір, а "відповідь" є самим актом історичного вибору.

Проаналізовано джерела російського великого історичного наративу (РВІН) у контексті встановлення "оповідальної ідентичності", зокрема, середньовічних текстів, а також творів російських істориків доби Просвітництва та початку ХІХ ст., які склали ядро російської філософії історії. Висвітлено "Київську спадщину" як фундамент РВІН, роль ідеї самодержавної влади у РВІН.

Проанализированы источники русского большого исторического нарратива (РБИН) в контексте установления "повествовательной идентичности", в частности, средневековых текстов, а также произведений русских историков эпохи Просветительства и начала ХІХ ст., составивших ядро русской философии истории. Освещены "Киевское наследие" как фундамент РБИН, раль идеи самодержавной власти в РБИН.

Освещен опыт проведения исследования, посвященного поиску методов прогнозирования смены парадигм исторического познания. Описана последовательность постановки и проверки соответствующих исследовательских гипотез. Проанализированы возможности и пределы использования различных методов формализации и имитационного моделирования для выявления верифицируемых законов и закономерностей смены парадигмы исторического познания.

Розкрито філософські засади компаративного підходу, охарактеризовано його епістемологічні особливості. Акцентовано увагу на методологічному арсеналі історичної компаративістики, функціях та правилах її застосування у науковому аналізі. Наголошено на вагомості дотримання теоретико-методологічних вимог для коректності проведення порівнянь в історичних дослідженнях.

The problem of real and proper in dialectics and metaphysics, transformations of history basis in its classical, non-classical and contemporary dimensions have been considered. Principles of resolving contradictions of abstract universality and alienated material mode of creation of modern history in terms of the creation of foundations of possible coincidence of measure of human and measure of history have been justified.

Розглянуто концептуальні й понятійно-термінологічні особливості метанаративу як методу. Акцентовано необхідність посилення комунікативного потенціалу українського гранд-наративу.

На підставі спадщини українських філософів 30-х років XIX - 50-х років XX ст. уперше розкрито особливості контактувань складових елементів назви статті під час аналізу ідеї Бога та системи Його наймень у зв'язках з ідеєю істинності та повноти (між)релігійних комунікацій. Утверджено тезу про неминучу гармонізацію раціонального та ірраціонального, якщо настають сприятливі історичні обставини. У комплексі названих процесів осмислено "музеєзація" буття.

Досліджено вплив козацького етосу на філософію Г. Сковороди. Норми рицарського етосу, характерні для козацтва, стали основою світогляду Г. Сковороди, здійснили величезний вплив на його антропологічні погляди. Козацький етос, на цінностях якого виховувався Г. Сковорода, надав йому тот зразок, еталон, який він пізніше осмислив і розвинув у своїй філософії. Постійна робота над собою, максимальна реалізація своїх талантів, сил у земному житті, усвідомлення власної гідності і характерні риси козацького етосу, його нормативні вимоги. Філософ поєднав козацький етос із просвітницьким баченням людини, закладених у неї можливостей і поклав в основу свого ідеалу "духовної людини". Якщо козацький етос підтримував волелюбний дух українського народу, стимулював постійну боротьбу за волю, то сковородинський етос є дієвим для людей як фізичної, так і розумової праці. Антропологія і, ширше, вся філософія Г. Сковороди виступає як філософська рефлексія козацтва в особі його представника над своїм життєвим ідеалом.

В історико-філософському есе В. Петрова запропоновано культурницьке осягнення повоєнного часу у світлі теорії "історичних епох". Запропоновано думку про дисконтинуїтет і поліваріантність буття з соціальної, культурної та антропологічної перспектив, зокрема, акцентовано увагу на кардинальних розривах між цивілізаційними/технологічними досягненнями та світоглядними засадами, морально-етичними настановами історичної людини в різні епохи минувшини та проектованого майбуття.

Концептуалізовано рабство як суспільно-історичний феномен у контексті визначення його особливостей в умовах сучасних суспільств. Розглянуто наукові підходи до розуміння рабства та виділено такі форми рабства: класична, некласична, постнекласична. Наголошено, що класична та некласична форми мають економічне підгрунтя, тоді як постнекласичне (постіндустріальне рабство) - є результатом науково-технічних перетворень у галузі постіндустріального виробництва. Наголошено, що у постіндустріальному суспільстві з'являються нові способи залежності, що пов'язано із розвитком інформаційних технологій та зміцненням економічної ролі кредитно-банківського та віртуально-фіктивного капіталу, що проявляється у фізичній залежності, яка нівелюється психологічною, а виробнича - кредитною та споживацтвом. Встановлено гедоністичний характер постнекласичного рабства, яке залишається, головним чином, економічно детермінованим феноменом. Наголошено, що практики рабства притаманні й українським суспільним реаліям, до яких дотичні усі різновиди залежності, зумовлені економічними чинниками , насамперед техногенно-інформаційного розвитку постсучасного виробництва.