В контексте постнеклассической методологии рассмотрен мистический опыт как потенциальное свойство человека, проявляющееся лишь в его определенном состоянии. Обоснована эффективность и специфика использования синергетического подхода для исследования мистического опыта как антропологического модуса. Выяснена синергетическая сущность мистического опыта духовной практики исихазма. Особое внимание уделено осмыслению эволюционных процессов развития личности, проблемам подчинения собственного бытия-деятельности достижению высшей цели как смыслу существования. Рассмотрены закономерности образования антропологической целостности как внутренней гармонии, с которой связывается выход в сферу мистического опыта.

Здійснено історико-філософську реконструкцію ісихастського вчення про обожнення людської істоти, що завдяки унікальному характеру імплантації духовно-містичного досвіду та практики синтезувало прадавні містичні традиції з ранньохристиянським і середньовічним містицизмом і перетворилось на теоретико-богословське підгрунтя подальшого історичного розвитку греко-візантійської традиції православ'я та вітчизняної "філософії серця". Визначено, що ісихазм є напрямком греко-візантійського християнства, унікальність якого полягає в залученні містичного досвіду до духовно-релігійної практики, що є втіленням синтезу рефлексивно-пізнавальної та ритуально практичної діяльності подвижника-аскетика, світоглядна концепція якого заснована на ідеї обожнення людської істоти шляхом пізнання містичних смислів. Встановлено, що стрижневим загально-світоглядним принципом ісихазму є "необхідність обожнення", який визначає основну церковну ісихастську ідею щодо поведінки індивіда в суспільстві, створюючи ідеал синтезу індивідуального світорозуміння та світоглядної системи суспільства. Розкрито зміст "необхідності обожнення" в історико-філософському аспекті, що є підгрунтям створення світоглядної концепції, яку можна порівняти з українською версією "філософії серця", оскільки дана теорія орієнтується на пошук трансцендентних, відносно раціональності, основ гармонізації індивідуального буття людини.

Проаналізовано основні парадигми філософського розуміння свідомості та здійснено системну реконструкцію феномену свідомості у містичній традиції ісихазму з застосуванням феноменологічного та історіографічного методів, а також контент-аналізу концепцій свідомості у ісихазмі в його теологічному, праксеологічному, антропологічному і гносеологічному аспектах. Здійснено порівняння підходів до феномену свідомості філософсько-наукової та релігійної парадигм, формулювання визначення свідомості та систематизації її основних характеристик у ісихастському дискурсі. Основним відповідником філософського поняття "свідомість" у ісихазмі визнано сумління. Зроблено висновок про схожість розуміння феномену свідомості у межах ісихастського дискурсу та її постмодерної інтерпретації та про відмінність у трактуванні ними свідомості як ноумену. Розроблено епістемологічну стратегію теоретичного визначення свідомості як містичної й онтологічної універсалії, враховуючи полісемантичність існуючих підходів до її осмислення.

Досліджено релігійний феномен ісіхазму - містичного вчення, спрямованого на вдосконалення людини та практику богопізнання. У контексті історіософського аналізу зроблено порівняльну характеристику ідей візантійського, києво-руського та московського ісіхазму. Проаналізовано вплив ісіхазму на тип східнослов'янського філософування. Візантійський ісіхазм сформовано на грунті взаємодії патристичного богослов'я та аскетичного напрямку, що призвело до створення універсального вчення про "обожнення" людини. Перетворення досягалося шляхом містичної практики "розумної молитви", через виховання в подвижнику всеохоплюючої любові до Бога та цілого світу. Догматичним виразом прагнення людини до поєднання зі світом постав культ Св. Трійці. Давньоруський ісіхазм не став офіційною ідеологією церкви, що суттєво зменшило його вплив на культуру.

Висвітлено антропологічні перспективи філософського осмислення ісихастської практики.

Зазначено, що "Стефаніт і Іхнілат" - східнослов'янська рецепція "Панчатантри", одного з найвідоміших літературних наративів, який структурував культурний досвід різних народів. Виявлено основні напрями, за допомогою яких відбувалася ідейна взаємодія східнослов'янської філософської думки з філософією давнього і середньовічного Сходу та з західними культурними традиціями Передвідродження і Відродження. "Стефаніт і Іхнілат" як літературний наратив виступає і принципово незавершеним проектом, відкритим для критики, і конденсованим зведенням правил, які містять у собі те, що є узгодженим і успішно діючим у межах цієї культури.