Узагальнено антитрагедійні риси естетико-художнього дискурсу. Виокремлено антитрагедійне як одну із своєрідних ознак сучасного мистецтва, проаналізовано проблемне коло у категоріальному співвідношенні "трагічного"- "комічного", "поетичного" - "прозового" в історико-естетичному аспекті. Встановлено, що антитрагедійне набуває категоріальних ознак, виходячи за межі суто постмодерністської настанови пов'язувати антитрагедію виключно із постмодерною трансформацією традиційних засад доби модерну. Запропоновано схему корелятивного співвідношення антитрагедійного з прозовим, що дозволяє простежити у контексті великого культурного часу антитрагедійне як нівелювання поетичного у бік прозового. Сутність антитрагедійного виокремлено у площину буденості як принципу світобачення і як художнього методу. Антитрагедійне охарактеризовано шляхом деієрархізації людського та речового, за принципу рівності між світом людей та світом речей. Антитрагедійне визначено як естетичну категорію та корелят між трагічним та комічним, їх "третій" стан. У психологічному сенсі антитрагедійне охарактеризовно як нездатність людини постійно перебувати у стані смислопошуків, обгрунтовано положення про антитрагедійне як певний механізм захисту. Розглянуто категоріальне співвідношення "поетичне" - "прозове", в якому поетичне виступає ознакою трагедійного, а прозове - антитрагедійного. Зроблено висновок, що антитрагедійні риси виникають у площині буденності, повсякдення, прозовості, коли "стомленість" від трагедії та трагічного вимагає відходу у неконфліктний світ звично-звичайного.

Обгрунтовано психолого-педагогічні передумови взаємозв'язку розумової та естетичної діяльності, визначено рівні та критерії продуктивності розумової діяльності учнів початкових класів, виділено педагогічні умови та розроблено модель реалізації взаємозв'язку розумової та естетичної діяльності, експериментально перевірено шляхи реалізації даного взаємозв'язку у навчально-виховному процесі школи I ступеня. Описано способи діагностики кореляційної залежності результатів розумової та естетичної діяльності учнів початкових класів.

Висвітлено основи теорії естетичного виховання у міждисциплінарній проекції. Проаналізовано сутність та культурно-історичний зміст понять "естетична культура", "чуттєва культура", "естетичне виховання" та їх значення для формування категоріального апарату культурології. Акцентовано на генезисі чуттєвої культури та моделі "виховання чуттів" як культурологічній проблемі. Розглянуто трансформацію чуттєвості у контексті "травматичних" метафор сучасної культури. У контексті формування некласичної теорії естетичного виховання розглянуто засади "низової етики".

Досліджено естетичне виховання як культуротворчий феномен у методологічній площині формування категоріального апарату культурологічної науки з урахуванням сучасних культурно-трансформаційних процесів. Визначено культурологічну контекстну площину для розробки зазначеної проблеми: вибудовується система категорій, в якій "естетичне виховання" корелює із поняттями "естетична культура", "чуттєва культура", у поєднанні яких та формується естетико-виховна парадигма культури. Обгрунтовано методологічні особливості культурологічного дослідження чуттєвої культури: аргументовано один із методологічних шляхів дослідження генези чуттєвої культури з точки зору виокремлення певних чуттєвих модальностей (культури зору, культури слуху, ольфакторної культури, культури тактильності, смаку) та концептів чуттєвої культури (нудьга, інтересне); доведено, що естетизація чуттєвості - це культуротворчий процес, у якому відбувається її культурна фіксація, культурне опосередкування та культурна ретрансляція. З'ясовано, що відносно моделі чуттєвої культури формується парадигма естетичного виховання. Виявлено, що дослідження людської чуттєвості неможливе поза урахуванням тілесних характеристик, пояснено зв'язок походження назв багатьох емоційних станів із тілесним досвідом. Доведено евристичний та методологічний потенціал "низової" естетики; з позицій естетико-виховних інтенцій досліджено такі естетичні та художні феномени як "тактильна архітектура", "саундскейп", ольфакторика в дизайні, Eat Art.

Відображено основні тенденції, властиві культурології - структурному елементу сучасної української гуманістики. Підкреслено динамічність розвитку культурології, міжнауковий характер культурологічного знання, притаманне йому органічне поєднання теоретичного аспекту з практикою культуротворення та відбиття принципу спадкоємності, де історичні традиції спонукають науковців до творчої пошукової роботи на теренах, передусім, дискусійних проблем щодо перспектив розвитку української культури. Показано шляхи виявлення творчої активності людини у процесі розбудови незалежної української держави. Увагу приділено методам соціокультурної детермінації та соціокультурної каузальності як основі культурологічного підходу. Висвітлено філософсько-культурологічні аспекти феномену українського космізму в контексті культури модерну. Розкрито культуротворчий потенціал мистецтвознавства. Подано інформацію про культурно-дозвіллєві практики в системі державного управління.

Репрезентовано проблематику, яку актуалізовано в дослідницькому просторі культурології на межі ХХ - ХХІ століть. Очевидне завершення "доби постмодернізму" увиразнило необхідність, із одного боку, систематизувати та поцінувати досягнення "постмодернізму", а з іншого, - зафіксувати прорахунки, окреслюючи подальші шляхи розвитку української гуманістики в умовах "метамодернізму" - наступного етапу становлення й утвердження власне такої "культурної моделі". Зважаючи на високий рівень теоретичного опрацювання чинників, що адекватно визначають культурологічний аналіз, автори спиралися на специфічні ознаки історико-культурних етапів, міжнауковість, регіоніку, діалогізм, персоналізацію як структурні елементи біографічного методу, порівняльний та інтерпретаційний підходи, що дозволило показати як гуманістику, так і культурологію означеного у монографії періоду цілісними утвореннями.