Кн. 1. - 227с.

Т. 1 : (А-О). - 1886. - 608 с.

Постать видатного українського історика, археографа, філолога, перекладача та письменника Осипа Максимовича Бодянського займає гідне місце у національній культурі XIX ст. Незважаючи на заняття славістикою, він приділяв увагу українознавчим студіям протягом усього життя. В 30-х - 50-х pp. його літературно-естетичні й наукові погляди розвивались у руслі романтизму. Як і в інших представників цього напряму, творчість О.М.Бодянського наснажувалася палким українським патріотизмом, любов'ю до рідної мови, історії, звичаїв та фольклору. “В наше время всеобщего стремления к самобытности, -розпочинав він свою магістерську дисертацію, - все почти народы, особенно европейцы, хотят жить жизнью в полном смысле им принадлежащею, вытекающею из собственных их недр, слагающеюся из совокупности всех стихий человеческого бытия, коими навсегда устанавливается физиономия народа, резко и метко отличающая его от его соседей и прочих народов; короче, хотят быть независимыми, истинно народными”. Однак захоплення культурною самобутністю й неповторним минулим українців супроводжувалось у свідомості вченого почуттям загрози зникнення національної культури, втрати історичної пам'яті народу. Щоб запобігти цьому, Осип Максимович вивчав українську мову, збирав пам'ятки фольклору, розробляв історичну тематику, активно видавав різноманітні джерела, зокрема літописи.

Даний матеріал містить доповідь про екскурсію по Дніпру та Прип'яті, що була організована Київським Товариством Охорони Пам'яток Давнини і Мистецтва, спільно з Київським Відділом Імператорського Російського Воєнно-Історичного Товариства. У доповіді описується географія місцевості, хід екскурсії (зокрема археологічних розкопок), розглянуті пам'ятки тощо. В якості додатку містяться топографічні мапи об'єктів дослідження (курганів, печер тощо).

Місцем дії романтичних подій і зухвалих, захоплюючих дух пригод автор вибирає Італію і Сицилію. Втомившись від грабежу і розбою, великий отаман розбійників Рінальдо Рінальдіні шукає забуття на віддалених островах Середземного моря, мріючи там почати праведне життя і знайти душевний спокій. Однак злощасний рок переслідує його, ввергаючи у все нові пригоди і змушує творити ще більше зло.

Автор послідовно аналізує походження української мови, її місце серед інших слов'янських мов, досліджує фонетику та морфологію.

Василь Олександрович Барвінський (20 лютого 1888, Тернопіль — 9 червня 1963, Львів) — композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя. Визначний представник української музичної культури XX століття. Провідний діяч Союзу українських професійних музик.Син Олександра та Євгенії, брат Богдана Барвінських. Доктор мистец­твознавства (1940), почесний доктор Українського університету в Празі (1938).

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з'їзді в Харкові (1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Кн. 2 : Записки кол.Історичної Секції Українського Наукового Товариства в Київі т.XXV. - 1928. - 327 с.

Видання в свій час мало на меті стабілізувати українську літературну мову та звести її до єдиного зразку. Містить перелік літературних слів та їх невірних відповідників.

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15(27) травня 1859, с. Кам'яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.

Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Ан де Рюссі»

Практика передових пасічників і досягнення науки показують, що зимівля бджіл надворі цілком себе виправдовує в усіх місцевостях з не дуже суровою зимою і можк бути рекомендована при правильній підготовці бджоляних сімей до зимівлі на відкритому повітрі. В цій книжці висвітлюються всі основні питання, зв'язані з зимівлею бджіл на волі, а саме, особливості біології бджіл, тепловий режим клубу, газообмін, вологість повітря у вулику, а також техніка підготовки бджолиних сімей до зимівлі надворі, яка значно відрізняється від тієї, що практикується при зимівлі бджіл у зимівниках.

Спадщина Розстрiляного Вiдродження - то важлива i цiкава сторiнка нашоï культури. 1937-I938 роки стали чорними роками в iсторiï украïнськоï лiтератури. Розпрощались з життям талановитi, вiдданi своєму народовi люди. Замовкла поетична пiсня М. Хвильового, С. Плужника, М.Вороного, М.Зерова, iнших. Пiсня обiрвана, та звучатиме вона ще багато рокiв, даруючи насолоду, чаруючи серця читачiв. Микола Зеров - представник украïнського неокласицизму. Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню украïнського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейськоï культури.