Текст у форматі PDF 50.24 Мб

  Текст у форматі PDF 4.08 Мб

  Текст у форматі PDF 2.98 Мб

  Текст у форматі PDF 4.98 Мб

  Текст у форматі PDF 2.41 Мб

  Текст у форматі PDF 0.20 Мб

РБ – фундаментальна наука,яка вивчає загальні закономірності біологічної відповіді на вплив іонізуючого випромінювання (ІВ), або радіації, на різних рівнях організації живого організму будь-якого виду.Особливість вивчення РБ пов”язана з радіобіологічним парадоксом,тобто при малій поглиненій енергії значна вираженність біологічних реакцій.Крім того,при вивченні радіаційних біоефектів застосовуються здебільшого експериментальні методи дослідження дії ІВ на тваринах,і часто виникають труднощі при екстраполяції результатів на людей.

  Текст у форматі PDF 6.87 Мб

На початку свого розвитку імунологія з’явилась як наука про боротьбу організму з інфекційними хворобами. Великі відкриття “ранньої ери” імунології (початок ХХ століття) були пов’язані із такими тяжкими хворобами як віспа, сибірська виразка, сказ, дифтерія. Поряд із поступовим розумінням того, як саме відбувається імунний захист організму, було розроблено ефективні вакцини і сироватки, що дозволили боротися із цими захворюваннями.

Імунологія – це наука про імунітет. Імунітет – реактивність організму, що направлена на підтримку сталості генетично детермінованої фізикохімічної структури молекул та клітин.

Імунодефіцитні захворювання поділяють на дві основні групи: природжені (первинні) та набуті (вторинні).Первинні імунодефіцити спричинені мутаціями генів, що кодують важливі для роботи імун- ної системи молекули рецепторів, коре цепторів, цитокінів, молекули МНС, ферментів метаболізму, компонентів системи комплементу тощо. Завдяки таким своєрідним «експериментам природи», як імунодефіцити, можна встановити роль певних молекул у функціонуванні імун ної системи та організму людини в цілому. Первинні імунодефіцити, як правило, виявляються у людей невдовзі після наро дження. Вторинні імунодефіцити розвиваються внаслідок дії на організм шкідливих чинників навколишнього середовища (недостатність харчування, вживання цитотоксичних хімічних речовин, опромінення, інфекційні агенти). Вторинні імунодефіцити розвиваються після реалізації ефекту ушкодження екзогенними чинниками імунної системи. Загальними проявами імунодефіцитів є підвищення чутливості до інфекцій різного походження та підвищення ризику виникнення лоякісних пухлин.

Імунна система (ІС) людини і вищих тварин являється самостійною структурно- функціональною одиницею організму, що знаходиться в тісній взаємодії з іншими його системами. Головна функція імунної системи – це збереження сталості внутрішнього середовища організму шляхом постійного контролю за антигенним складом організму. Ця функція здійснюється шляхом розпізнавання і елімінації клітинами імунної системи чужорідних агентів антигенної природи, як тих, що проникли в організм екзогенно (мікроби), так і тих, що виникли в організмі ендогенно (клітини, що змінилися в організмі під дією вірусів, ксенбіотиків, ракові клітини). ІС складається з двох компонентів: вродженого і адаптивного (набутого, придбаного) імунітету, які знаходяться в тісній функціональній взаємодії. Вроджений імунітет філогенентично найбільш древній, і, мабуть, присутній в усіх багатоклітинних організмах, тоді як адаптивний імунітет є відносно молодим і наявний тільки у хребетних тварин. Вважається, що головна різниця між цими компонентами ІС заключається в специфічності: вроджений імунітет функціонує неспецифічно, набутий – специфічно. Ця різниця є умовною: як вроджений, так і адаптивний імунітет виконують єдине функціональне завдання, доповнюючи один одного, підключаючись на різних етапах чужерідної інвазії.

Анатомія людини – це наука, яка вивчає форму та будову організму людини, а також досліджує закономірності розвитку цієї будови у зв’язку із функцією та оточуючим середовищем. Динамічне розуміння анатомії забезпечується вивченням: а) філогенезу (φυλον – рід, γενεσις – походження) шляхом порівняння будови різних тварин та людини. б) антропогенезу (ανθροπος – людина) шляхом порівняння розвитку людини в залежності від розвитку суспільства. в) онтогенезу (οντος – істота) шляхом порівняння будови індивіда на різних етапах його життя: ембріонального, в т. ч. плідного; постнатального, в т. ч. старіння (геронтологія).

Організм людини і тварин є цілісною системою, в якій можна виділити ряд ієрархічних рівнів організації живої матерії: клітинний – тканинний – органний – системно-органний. Кожний рівень структурної організації визначається певними морфо-функціональними особливостями та принципами інтеграції у єдину систему організму.

Анатомія людини — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їх мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної» тобто здорової людини, причому систематично, тобто, з розбиттям по системам органів, а потім на органи, відділи органів, та тканини. Анатомія людини має клінічні підрозділи: Нормальна анатомія — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла в нормі. Патологічна анатомія — вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла по ділянкам, з врахуванням положення органів та їх взаємовідношень відносно одне одного та відносно скелету людини. Нормальна (систематична анатомія) анатомія людини включає в себе вивчення організму за системами. Анатомія створює необхідну базу також для вивчення ряду клінічних дисциплін — терапії, хірургії, акушерства та гінекології, офтальмології, оториноларингології, дерматології та інших.

Динамічна анатомія — це наука про форму, будову організму та окремих його органів чи систем в залежності від виконуваних рухів. Це розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їх мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної» тобто здорової людини, причому систематично, тобто, з розбиттям по системам органів, а потім на органи, відділи органів, та тканини.

Гігієна (від грец. gygienos - здоровий) - галузь медицини, що розробляє і впроваджує методи запобігання захворюванням, вивчає вплив різних чинників зовнішнього середовища на здоров'я людини, її працездатність та тривалість життя. Гігієнічна наука тісно пов'язана з такими науками, як біологія, фізіологія, біохімія, токсикологія, фізика. Але їй як профілактичній медицині найбільш близькі епідеміологія та екологія. Епідеміологія - наука, що вивчає причини виникнення та об'єктивні закономірності поширення інфекційних хвороб і розробляє методи боротьби з ними. Екологія вивчає закономірності взаємовідносин організмів із середовищем, у якому вони живуть. Великі російські фізіологи І. М. Сєченов та І. П. Павлов довели, що між організмом та навколишнім середовищем існує рівновага, що зумовлена, насамперед, однаковим хімічним складом організму і середовища, а також обміном речовин та енергії між ними. Отож, організм без зовнішнього середовища існувати не може. Для людини зовнішнє середовище - це не тільки природа, а й суспільство, з його засобами виробництва і виробничими відносинами, тому на здоров'я впливають також соціальні умови - спосіб життя. Якщо порушується рівновага єдності організму та навколишнього середовища і несприятливі чинники перебільшують адаптаційні можливості організму, то це може призвести до захворювання. Вплив зовнішнього середовища на організм здійснюється через фізичні, хімічні і біологічні чинники, а також соціально-побутові умови. До фізичних чинників належить температура, вологість та рух повітря, атмосферний тиск, освітлення, сонячна радіація та іонізуюче випромінювання, шум, вібрації тощо. Майже всі вони необхідні для життєдіяльності організму, але за певних рівнів інтенсивності можуть завдавати шкоди здоров'ю.

Живий організм і навколишнє середовище. Живий організм являє собою маленький острів анти ентропії в безкрайньому океані ентропії (Норберт Винер). Взаємозв’язок між організмом і навколишнім середовищем. Живий організм і несприятливі фактори навколишнього середовища (фізичні, хімічні,механічні, біологічні). Вплив рівню розвитку цивілізації на організм людини. Специфічні і неспецифічні форми захисту організму. Фактори зовнішнього середовища, що впливають на імунологічну реактивність людини. Особливості імунологічної реактивності людей, що проживають в різних клімато-географічних умовах. Сезонні та добові коливання імунологічної реактивності. Імунологічна реактивність і харчування.

У монографії подано оригінальну концепцію саморегуляції соціального організму країни. Завдяки генетичному аналізу розкрита елементна база і функціональні характеристики гомеостату соціальної системи, що складається з двох провідних інгредієнтів: громадянського суспільства і держави. Концептуально доведено існування полімеханізму саморегуляції, до складу якого входять механізм створення законів, механізм дії законів, механізм реалізації законів і механізм зворотного зв’язку, або соціального контролю. З позицій системного аналізу відтворені його головні морфологічні параметри і функціональні характеристики, висвітлені тенденції саморозгортання української дійсності і європейської спільноти. Теоретично обґрунтовано загальне, специфічне й одиничне в багатогранному бутті системи саморегуляції цього виду, а також вказано на джерело продукування суперечностей у транснаціональному організмі Об’єднаної Європи, до структури якого прагне інтегруватися Україна. Для науковців, фахівців із соціального менеджменту, політологів, соціологів, соціальних філософів, усіх тих, кого цікавить ноосоціогенез, самоорганізація і саморегуляція ноосферного життя.