Vol. 3. - 524 p.

Болотов Василий Васильевич (1853-1900) - доктор церковной истории, богослов, востоковед, профессор. Изучал первоисточники в подлинниках: на еврейском, греческом, латинском, немецком, французском, английском, итальянском, арабском, армянском, коптском, эфиопском, амхарском и др. языках. За совокупность сочинений удостоен степени доктора церковной истории. Являлся одним из первых инициаторов чисто ученой разработки церковной истории. Согласятся ли гордые мидяне, считающие персов своими рабами, признать природного перса своим повелителем? Как применить александрийскую систему летоисчисления к современному календарю? Эти и другие вопросы рассматривает профессор Болотов в своей брошюре "Валтасар и Дарий Мидянин". В книге затрагиваются спорные моменты истории Древнего Вавилона и Персии.

Н. Петров займався дослідженням української літератури не принагідно, а присвятив їй фактично все своє наукове життя. Він опублікував також "Очерки из истории украинской литератури " і цим засвідчив, що його цікавить не лише період сформованої вже української літератури (тобто нова література), а й її витоки, її давніші періоди і менш досліджені явища.

Кулланда Илларион Семенович (1848—1922), выдающийся педагог и пропагандист рационального пчеловодства. С 1880 г. по 1910 г. заведовал образцовой пасекой Пензенского училища садоводства. В 1882 г. вышла его книга «Народная пчела», а в 1898 г. «Курс пчеловодства» — оригинальные труды с изложением основ рационального пчеловодства. Кулланда принимал активное участие в общественной пчеловодной жизни. Он был участником почти всех съездов пчеловодов того времени и часто выступал на них с докладами. Илларион Кулланда — изобретатель широко известного линеечного (безрамочного) «золотого» улья, который целиком изготовлялся из соломы и получил свое название от ее золотистого цвета. Улей Кулланды состоял из гнезда и подставочных (нижних) и надставочных (верхних) кругов. В этом улье удачно сочетались преимущества природного жилища пчел (дупла) и возможность разборки гнезда.

Думи і кобзарське мистецтво, які досягли найвищого розквіту в козацьку епоху, і сьогодні становлять значний інтерес як для науковців, так і для шанувальників музичної і словесної традиційної культури. Намагання зберегти їх - чи то через аудіо записи з раритетних архівних матеріалів, чи то через писемні джерела, є цілком природним явищем. Козаччина, козацькі думи, кобзарське мистецтво - органічна частина національного менталітету. І в яких формах - духовних і мистецьких - вони б не проявлялися, цілком очевидно, що це свідчення нетлінної віри в ту історичну дійсність, яка, хоч і не повториться, але залишиться національною гордістю для майбутніх поколінь. Хоча сьогодні й немає вже того соціально-культурного середовища, яке плекало епічну традицію, проте діяльність поодиноких ентузіастів переконливо доводить потребу збереження української епічної традиції.

Оповідання М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1899) в багатьох своїх аспектах традиційне – тут вельми ретельно, з мальовничою етнографічною колоритністю, часом навіть з виразними натуралістичними подробицями відтворено побутові картини кримськотатарського приморського села наприкінці ХІХ століття. Етнографічна достовірність, виразність портретних та пейзажних штрихів не означена безпосередньо оповідачем, голос якого важливий, але вкрай ненав’язливий і ніби відсунутий на другий план, а подається крізь призму внутрішнього сприйняття персонажів, насамперед кримськотатарської дівчини Емене. Емене сягнула того віку, коли треба думати про заміжжя. Відтак згідно зі своїм статусом вона повинна, коли не зайнята роботою, сидіти вдома й не виходити за межі двору, а коли раптом має з’явитися гість чоловічої статі, про що звичайно сповіщає спеціальний вхідний дзвоник. зникати у своїй кімнаті чи принаймні, як доводиться потрапляти гостеві на очі (як-от при частуванні), запинатися чадрою. Необхідність дотримуватися суворих традиційних приписів та природні для юного віку поривання (цікавість до навколишнього світу, потреба в спілкуванні, мрійливість) вступають у конфлікт, який становить основу тієї емоційної напруги, яка надає епічному письму М. Коцюбинського і глибокої драматичної тривожності, і зворушливої ліричної схвильованості.

Авенариус Василий Петрович (1839-1923) - русский писатель, беллетрист. Окончил естественнонаучный факультет Санкт-Петербургского университета. Долгие годы служил в министерствах Внутренних дел и Народного просвещения, с 1882 г. состоял старшим членом Собственной его императорского величества канцелярии. Изданная им «Книга былин» пользовалась огромной популярностью у читателей и за короткий срок была многократно переиздана. В сборник вошли былины Киевсокго и Новгородского циклов, а также «безымянные» былины. Их отличают оригинальный народный язык с яркими и образными оборотами речи, глубокая поэзия, тонкий юмор, удивительная сила и меткость выражения. Былины в древности исполнялись во время шумных пиров и застолий, вызывая восхищение у потомков подвигами пращуров-богатырей. Былины, изданные в книге, были записаны с голоса в глухих деревнях Олонецкой, Архангельской и Пермской губерний у последних «сказителей», как правило, зажиточных крестьян, в которых, по замечанию собирателя былин Гильфердинга, соединились природный ум и память с порядочностью, необходимою и для практического успеха в жизни. Самым выдающимся из этих певцов был Трофим Григорьевич Рябинин, чей портрет приложен к книге. В качестве иллюстраций использованы картины знаменитых русских художников, посвященные былинным сюжетам.

Засновник українського природознавства, автор перших підручників та творець термінології з різних природничих наук, український філолог Іван Верхратський був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-лікарської секції. Верхратський відомий своїми дослідженнями флори і фауни Східної Галичини. Окрім цього, Іван Григорович був автором наукових праць з української діалектології та лексикології: "Знадоби до словаря южноруского"; "Знадоби до пізнання угорсько-руских говорів". Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка досі є серед найґрунтовніших праць у цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словарця». Цінна зокрема тим, що писалася в часи, коли лемки ще компактно проживали на своїх етнічних територіях, тож автор мав змогу дослідити говірку у її природному стані. Поданий «Словарець» (обсягом майже 100 с.) є фактично лемківсько-німецьким диференційним діалектним словником.

В философской литературе с именем Вильгельма Оствальда обычно связывают радикальную натурфилософию – энергетизм. В своей редукционистской философии, основанной на энергетизме Майера Оствальд полагал, что, в идеале, все природные явления могут быть объяснены как формы и превращения всеобщей субстанции – энергии. Энергетизм как глобальная редукционистская стратегия противостояла другой более архаичной форме глобального редукционизма– механицизму. Энергетическое мировоззрение Вильгельма Оствальда - это, прежде всего, исследовательская программа, а не философская доктрина. На инагурационной речи 1887 года по физикализации химии известный химик предложил два закона энергетики: первый, энергия является независимой и однородной величиной, суммарное количество которой остается постоянной, второй закон управляет превращениями энергий через фактор интенсивности. Интересно, что в своей время физикалисткая программа Оствальда очень заинтересовала молодого Эйнштейна. Но Оствальд, к сожалению, а может к счастью, в 1901 году отказал ему в аспирантуре, при этом, с течением времени, специальная теория относительности, именно со слов Оствальда, стала считаться самой перспективной теорией со времен открытия закона сохранения энергии. В принципе, редукционизм Оствальда, незаслуженно забытый не без помощи ленинской критики эмпириокритицизма, предполагает альтернативную идеям логического позитивизма категориальную систему, возвышающуюся над понятийным аппаратом естествознания и предлагающую совершенно иную схему познания на законах энергетики.

Петр Михайлович Головачев (1862-1913) — историк, пионер изучения и преподавания экономической географии Сибири. Окончил Московский университет со степенью кандидата. С 1901 г. преподавал в Московском университете и других столичных вузах. В 1902 г. вышли в свет наиболее значительные работы ученого: обзорная книга «Сибирь. Природа, люди, жизнь» и статья «Ближайшие задачи исторического изучения Сибири» (Журнал Министерства народного просвещения, 1902, № 9), в которой он представил комплексную программу изучения Сибири. Настоящая книга была написана во время Русско-японской войны 1904-1905 гг. К концу XIX в. положение России на дальнем Востоке упрочилось настолько, что она могла установить протекторат над Кореей и все больше проникала в Маньчжурию, фактически оккупировав ее, постоянно увеличивая войска, охранявшие КВЖД. Все это угрожало интересам Японии в этом регионе. Показана политика России на Дальнем Востоке, ее цели, в контексте общих тенденций экономического развития страны. Представлены статистические данные о результатах колонизации Приамурья. Исследователь в основном останавливается на тех экономических проблемах, которые были связаны с колонизацией. Рассматриваются взаимоотношения русских переселенцев-собственников и корейско-китайских арендаторов, размеры иммиграции в этот регион и причины, тормозившие развитие различных отраслей экономики Приамурья. Автор исследует факторы развития Хабаровска и Владивостока. Изучены природные условия Маньчжурии, характер сельского хозяйства русских колонистов и китайцев. Рассмотрена проблема торговли России с Китаем. Представлена политика России по фактической оккупации Маньчжурии посредством строительства КВЖД. Автор давал чрезвычайно жесткий и нелицеприятный анализ русской политики на Дальнем Востоке. Выделяя ошибки России, он показывает, какие причины привели к войне с Японией, каковы ее перспективы, а также важные экономические и социальные последствия отвлечения на войну огромных финансовых и хозяйственных сил.

Кн. 1. - 159 с.

Дане видання розглядає українську народну словесність: її історію, вплив на художню літературу тощо. Аналізуються завдання тогочасної історії фольклору, зазначаються найголовніші предмети дослідження української народної творчості. Описуються явища кобзарства та байкарства. Наводяться такі приклади давньої української словесності, як весільні пісні, билини, історичні і величальні пісні, приділяється увага їх значенню та походженню.

Ч. 1 : Провідні ідеї і епізоди. - 1920. - 102 с.

У 80-х роках 19 століття в духовній сфері європейских суспільств відбувалася зміна поколінь. Чи не в усіх ділянках життя суспільства, у тому числі в політиці, гучно заявляє про себе молодь, причому саме це покоління дало зі свого середовища багатьох політиків, котрі відігравали надзвичайно велику роль та користувалися значним авторитетом і набагато пізніше, уже в контексті інших історичних епох. Подібне явище спостерігаємо в різних країнах Європи: «Молода Італія», «Молода Чехія», «Молода Болгарія» і т.д. Відомий французький історик Марк Блок взагалі спробував інтерпретувати історію як історію насамперед поколінь, слушно зауваживши, що такий поділ інтуїтивно прижився у сферах філософії чи літератури. Всі ці «молоді» рухи були дуже схожі, оскільки становили собою, по суті, суміш радикалізму національного й соціального. Крім того, початок їхнього існування відзначався запеклими перепалками з «батьками». Особливо сильними були подібні вияви в середовищі галицьких українців. «В останніх десятиліттях XIX віку, – писав найзаслуженіший представник нового покоління тієї доби І. Франко, – на підмогу, а по части на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в ту прірву велику працю, велику силу гарячого запалу і твердої віри в будущину в нашім національнім життю та рівночасно прочистила повітря, проложила не в однім напрямку нові стежки. Вона розбудила пристрасті там, де вперед була байдужість і рутина, оживила пульс народного життя. Се був запас свіжих сил, який віднайшла в собі наша нація в хвилі тяжкого пригноблення. Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею збудували той замітний ступінь, який визначається у нас між роком 1880 і 1900, «Молодою Україною». Ця назва бере початок з доповіді "Молода Україна, її становище і шлях" 25 лютого 1890р у Петербурзі випускника Петербурзької війсково-правничої академії Трохима Зінківского (1861—1891) перед земляками — українцями па зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.

Дана книга є працею українського музикознавця та фольклориста Миколи Грінченка. Вона присвячена історії української музики, її розвитку та становленню. За словами самого автора, він мав на меті “подати хоч в стислому виді більш-менш повну картину музичного життя українського народу, і тим самим допомогти громадянству свідомо поставитися до явищ нашого культурного музичного життя”. Розглядається, як народна українська музика (з описом та зображеннями інструментів), так і церковна (різних діб), світська музика.

Цей словник призначений бути "довідковою книгою" для широких кіл нашого громадянства. У словнику подано тільки ухвалені секціями природничого відділу терміни, а синоніми не наведено. Терміни словника пронумеровані для покажчиків українського та латино-німецького.

Настоящий сборник „Наука на досуге" ставит своей задачей повысить культурный и общеобразовательный уровень молодого читателя, в частности помочь ему выполнить важнейший лозунг Комсомола: „Каждому комсомольцу — среднее образование". Сборник по содержанию крайне разнообразен; в нем собраны образцы задач, игр, развлечений из арифметики, геометрии, физики, географии, астрономии, метеорологии, химии. Пестрота эта намеренная: цель сборника не в том, чтобы сообщить читателю систематические знания из какой-либо научной области; а в том, чтобы пробудить живой интерес к научным занятиям. Разные умы имеют не одинаковые склонности; заинтересовать всех одним и тем же нельзя. Вот почему наш сборник, при сравнительно небольшом объеме, составлен так разнородно: если не одно, то другое окажется способным натолкнуть на путь самообразовательной работы.

Французский философ и лингвист Жан Батист Рене Robinet (1735-1820) является одним из видных представителей философского натурализма второй половоины XVIII в. При якобинской диктатуре был заключен в тюрьму. Перед смертью отрекся от своих натурфилософских взглядов. Робинэ исходил из идеи иерархического строения мира, в этой иерархии человек, дух занимают высшую ступень, являясь целью телеологически ориентированного природного процесса. Тем самым он отвергал картезианское противопоставление природы и духа. В философии Робинэ локковский сенсуализм сочетается с панпсихизмом Лейбница. Согласно просветителю, мир представляет собой организованную материю. В то же время вся материя одушевлена. Всем ее уровням присуща способность к ощущению, которую Робинэ объясняет наличием в ней особых «нервных волокон». Все природные тела наделены жизненными функциями: питанием, ростом, размножением. В основании материи философ предполагает особые живые молекулы, обладающие внутренней активностью — анималькулы. Непосредственно из физической организации мира Робинэ выводит и такое явление, как мораль. В мире обнаруживается всеобщий закон равномерного распределения добра и зла. К Робинэ на определенном этапе своей творческой эволюции был близок Дидро. Органицизм Жана Батиста Рене оказал известное влияние на натурфилософию Шеллинга, а также на Гегеля. В пору расцвета просвещения Робинэ был в Голландии, возможно поэтому ему каким-то образом удавалось оставаться в стороне от основной группы энциклопедистов, в стороне от наиболее значительных величин французского просвещения, хотя с ним постоянно завязывали переписку Дидро и Дешан. Однако живой интерес к Робинэ среди философов долго не стихал после выхода его модной и крамольной на то время книги "О природе", которая и предлагается вниманию читателя.

Свечение ночного неба, несмотря на свою очень малую яркость, принадлежит к числу замечательных явлений природы. Сущность этого явления состоит в следующем. Примерно 35 лет тому назад было сделано интересное открытие: тщательные измерения яркости ночного неба показали, что тодько четверть всего света, посылаемого нам ночным небом, принадлежит звездам и туманностям. Чем же обусловлена остальная часть свечения? В результате многолетних кропотливых исследований удалось установить, что светится сама земная атмосфера. Светятся атомы и молекулы кислорода, молекулы азота и других газов, входящих в состав земной атмосферы. На какой высоте сосредоточено это свечение — неизвестно до сих пор, но, повидимому, эта высота не меньше 100 км...