Текст у форматі PDF 3.01 Мб

  Текст у форматі PDF 4.42 Мб

  Текст у форматі PDF 1.64 Мб

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

У монографії розглянуто феномен історичної пам'яті, його місце і роль в системі суспільних цінностей, а також механізми актуалізації минулого у пізнавальному процесі і в ідентифікаційних практиках. Увага фокусується на генезисі теорій колективної пам'яті на різних історичних етапах і в різних галузях наукового знання, особливостях сучасних стратегій пам'яті, співвідношенні історії й мнемоісторії, зіткненні традиційних та інноваційних дискурсів в осмисленні зв’язку між минулим, сучасним і майбутнім. Книга адресована фахівцям-соціогуманітаріям, студентам, усім, хто цікавиться проблемами засвоєння й інтерпретації історичного досвіду людства.

У монографії розглянуто феномен історичної пам'яті, його місце і роль в системі суспільних цінностей, а також механізми актуалізації минулого у пізнавальному процесі і в ідентифікаційних практиках. Увага фокусується на генезисі теорій колективної пам'яті на різних історичних етапах і в різних галузях наукового знання, особливостях сучасних стратегій пам'яті, співвідношенні історії й мнемоісторії, зіткненні традиційних та інноваційних дискурсів в осмисленні зв’язку між минулим, сучасним і майбутнім. Книга адресована фахівцям-соціогуманітаріям, студентам, усім, хто цікавиться проблемами засвоєння й інтерпретації історичного досвіду людства.

№ 7. - 1996. - 95 с.

Тема «био-власти» (М.Фуко) проигрывается в контексте современной ситуации в области биомедицинских технологий, которые радикально проблематизируют традиционно сложившиеся границы начала и конца человеческого существования, демаркации нормы и патологии, различения своего (собственного) и чужого, морального и аморального, легального и криминального. Специфические эффекты биовласти отслеживаются в зонах междисциплинарного конфликта биомедицинского и морального дискурса, группирующихся вокруг вопросов о «существовании», «сущности» и «числе» людей. Показывается формирование децентрированных институтов биовласти, пролифферирующих в современных сообществах не только с помощью научных дискурсов «истины», но и публичных дискурсов «метафор». Дается истолкование концептов «эпоха (как эпохé) и «биотехнологии».

Эта книга – введение в дисциплину Великого и Ужасного Волшебника, Наследника и Реформатора Фрейда, Друга Якобсона и Леви-Строса, Последователя Сократа и Спинозы, Западного Мастера Дзен и Самого Темного Мыслителя, Отца Постсовременного Дискурса и Теоретика Эха Мысли, Психоаналитика Жака Лакана. Книга известного психоаналитика и теоретика культуры Виктора Мазина в доступной форме вводит в творческое наследие выдающегося французского мыслителя, основателя «Фрейдовской школы» Жака Лакана (1901-1981).

Кн. 1. - 2013. - 388 с.

Книга висвітлює історію польсько українських відносин у Східній Галичині в 1920–1930 ті рр. Використані в книзі дані архівів, мемуарів і міжвоєнної преси аргументовано доказують, що період 1920–1939 рр. являє собою переважно історію успішної державної інтеграції галицьких українців до Польщі і мирного польсько-українського співжиття. Міжнаціональний конфлікт, за рідким винятком, практично був повністю відсутнім у звичайній повсякденності переважної більшості жителів Галичини. Український національний рух прагнув максимально використати всі можливості для свого розвитку в Польської державі. При виконанні певних умов це позитивно розглядалось державною адміністрацією Другої Речі Посполитої. Книга написана з позиції дослідника, не зв'язаного з українською чи польською історичною школою й особливостями національних дискурсів. Головний висновок книги є те, що українсько-польську історію Східної Галичини першої половини ХХ століття неможливо розглядати тільки як історію конфлікту.

У цій книжці есе та статей Гадамер продовжує рух новітньої німецької філософії, починаючи з Ніцше, яка відкинула претензії на стерильну "науковість" і вводить читача у філософський дискурс мистецтва "як органону філософії, якщо не суперника, що переживає її в усьому".

Книга представляет собой итог совместной исследовательской работы кафедры философской антропологии философского факультета Санкт-Петербургского государственного университета и института философии Грейфсвальдского университета Германии и ученых из университов Финляндии и Польши, который направлен на освоение техники деструкции, деконструкции и герменевтики с целью развития современного философского дискурса. В книге дается философский анализ герменевтики и деконструкции и предпринимается попытка осмыслить их взаимодополнительность. Впервые представлены переводы статей Х.-Г. Гадамера, в которых он полемизирует с Ж. Деррида. Предназначена для специалистов и широкого круга читателей.