This book aims to define – or to re-define – anarchism in relation to the fundamental ethico-political problem of authority. Authority is defined in terms of the right to exercise social control (as explored in the ‘sociology of power’) and the correlative duty to obey (as explored in the ‘philosophy of practical reason’). Anarchism is distinguished, philosophically, by its scepticism towards such moral relations – by its questioning of the claims made for such normative power – and, practically, by its challenge to those ‘authoritative’ powers which cannot justify their claims and which are therefore deemed illegitimate or without moral foundation.

This is an analysis of Sartre's novels and philosophy, first written by philosophy lecturer Iris Murdoch before she became known as a novelist herself.

A pioneer in legal and political theory, Schmitt traces the prehistory of political romanticism by examining its relationship to revolutionary and reactionary tendencies in modern European history. Both the partisans of the French Revolution and its most embittered enemies were numbered among the romantics. During the movement for German national unity at the beginning of the nineteenth century, both revolutionaries and reactionaries counted themselves as romantics. According to Schmitt, the use of the concept to designate opposed political positions results from the character of political romanticism: its unpredictable quality and lack of commitment to any substantive political position. The romantic person acts in such a way that his imagination can be affected. He acts insofar as he is moved. Thus an action is not a performance or something one does, but rather an affect or a mood, something one feels. The product of an action is not a result that can be evaluated according to moral standards, but rather an emotional experience that can be judged only in aesthetic and emotive terms. These observations lead Schmitt to a profound reflection on the shortcomings of liberal politics. Apart from the liberal rule of law and its institution of an autonomous private sphere, the romantic inner sanctum of purely personal experience could not exist. Without the security of the private realm, the romantic imagination would be subject to unpredictable incursions. Only in a bourgeois world can the individual become both absolutely sovereign and thoroughly privatized: a master builder in the cathedral of his personality. An adequate political order cannot be maintained on such a tolerant individualism, concludes Schmitt.

Here is the true story of Bonnie Parker (1910-1934) and Clyde Barrow (1909-1934), a young sociopathic Southern couple gunned down by authorities after a two-year crime spree that left twelve people dead. This history cuts through hype and mythology and examines the outlaws' liberal and dysfunctional sex life, their astonishing ability to elude a 1000-man posse, the contradictory accounts of the mythic ambush that resulted in their deaths and the extraordinary growth of Bonnie and Clyde legend.

This book--at times disjointed, rambling, self-referential, and irreverent--is decades ahead of its time. It's an interdisciplinarian's dream as Twain takes on economics, geography, politics, ancient and contemporary history, and folklore with equal ease. Mostly though, one appreciates his knack for exaggeration, the tall tale, and the outright lie. It's a triumph of tone, as he lets you in on his wild wit, his keen observation, and his penchant for bending the truth without losing his credibility as a guide. The book's structure is also modern: He recounts his days as a paddlewheel steam boat "cub," piloting the hundreds of miles of the Mississippi before the Civil War, then, in Part 2, returns to retrace his paddleboat route. Although a few of his many digressions don't work (they sometimes sound formulaic or too detailed) most of the narrative is extremely entertaining. Twain seems caught between admiration and disdain for the "modern" age-but he also rejects over-sentimentality over the past. He writes with beauty and cynicism, verve and humor. Very highly recommended!

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

«За дверима» можливо, один з найжорстокіших романів Ельфріде Єлінек, лауреатки Нобелівської премії з літератури за 2004 рік. Хоча твір був написаний ще 1980 року, ті зловісні суспільні проблеми, які в ньому зачіпаються, актуальні й донині. Єлінек спокійно й відсторонено оповідає про підлітків, які бажаючи вийти з тіні старшого покоління, яке вони не розуміють і зневажають, поночі нападають на випадкових перехожих. Попри це, всі вони великі поціновувачі мистецтва, цікавляться новітньою філософією: Сартр дав їм «Нудоту», Камю навчив зовсім протилежному, ніж намагався вчити у своїх творах – він зробив їх «сторонніми», геть позбавленими моральних принципів. У Камю один з героїв убиває араба, «як набридливу муху». Молоді герої Єлінек у своїх екзистенційних пошуках заходять набагато далі…

Роман Віктора Єрофєєва "Енциклопедія російської душі" викликав шквал обурення в Росії. У травні минулого року вимоги притягти Віктора Єрофєєва до суду пролунали із боку багатьох громадських організацій. Тоді справа не порушувалася "у зв'язку з відсутністю складу злочину" та внаслідок малокомпетентності обвинувачів у питаннях філології. За півроку 19 викладачів МГУ звернулися до Мосгордуми з проханням підтримати їхню вимогу "заборонити книгу Віктора Єрофєєва "Енциклопедія російської душі"". За що? Відповідь на це питання отримаєте прочитавши роман.

Країна Ірредента – країна, позбавлена можливості до самовідтворення, до самовизначення, до самоутвердження. Увесь її шлях – мов туго натягнута линва між Сициллою і Харибдою. Усе її існування – історія моторошного балансування. Уже з самої назви – що мов палюче тавро – свого твору Роман Іваничук розпочинає вельми нелегкий шлях до пошуків відповіді на ріторичне питання української історії: чому, як трапилося, що народ, наділений потужною креативністю, природним талантом, позбавлений звичайного талану?.. Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням – попри весь трагізм долі – будь-що ВІДБУТИСЯ. Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду – як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.

"Манускрипт з вулиці Руської" Романа Іваничука - це справжній шедевр про середньовічний Львів. І доки існуватиме Львів і притягуватиме до себе людей незбагненною магією, доти кожне нове покоління буде читати цей самобутній роман, щоб глибше відчути таїну славного міста. Це видання «Манускрипту з вулиці Руської» приходить до читача в первісній редакції, без цензорських купюр та втручання.