Книга присвячена одній із найцікавіших сторінок в історії України - грецькій колонізації Північного Причорномор'я і тисячолітньому існуванню тут низки античних держав. Всім, хто цікавиться історією України.

После присоединения Крыма к России русские и зарубежные путешественники искали здесь прежде всего следы античности, романтически воспринимали его как некий уголок древней Эллады. Между тем южнобережье Крымского полуострова было практически незнакомо грекам из-за «негостеприимства» тавров, неизменно дававших отпор всем чужеземцам. Очевидно, не последнюю роль в этом играла система обороны побережья. Скупые свидетельства о существовании подобной системы, очевидно во многом унаследованной от предыдущих столетий, приносит нам раннее средневековье. К этому времени изменения, связанные с «великим переселением народов» и крушением античного мира, достигли и глухого угла южнобережья: его этнический состав сильно изменился, теперь его населяли тавроскифы, аланы, готы, греки и т. д., происходил определенный сплав местных традиций с традициями, привнесенными извне. Систему укреплений Южнобережья, как ее самую оригинальную черту, едва ли не первым заметил Петр Иванович Кеппен (1793-1864) - замечательный русский ученый, географ и этнограф, собравший обширный материал о древностях Крыма. Поселившись в Крыму, неподалеку от Аю-дага, он подготовил труд «О древностях Южного берега Крыма и гор Таврических», изданный в 1837 году в Петербурге и не утративший научного значения до наших дней. Объехав Южный берег и опросив местных жителей, Кеппен убедился в существовании общей, «систематическим образом устроенной обороны», основанной на точном знании местности. Начиная от Кастель-горы к западу, на каждом мысе находились укрепления, на северных склонах Главной гряды при каждом горном проходе высилась крепость или башня. Там, где этого было недостаточно, по обе стороны Чатыр-дага проведена была стена, которая пересекала ущелье, преграждая путь вторжениям. «Укрепления строены народом образованным и искусным в деле военной обороны», - высказывает мнение Кеппен. Осторожный в выводах, он склонен был отождествить Южнобережье со страной Дори, описанной в середине VI в. Прокопием Кесарийским и населенной в то время готами - союзниками Византийской империи. Император, воздвигший укрепления в Алуште и Гурзуфе, в этом краю «не построил нигде ни города, ни крепости», но зато «укрепил все места, где можно врагам вступить, длинными стенами, и таким образом отвратил от готов беспокойство о вторжении в их страну врагов». Опираясь на собственные исследования линии древних укреплений на перевалах Главной гряды, Кеппен отождествил ее с «длинными стенами»: «Слова Прокопия, кажется, доказывают, что в Готфии (на южном берегу Крыма) укрепления Алуштинское и Гурзуфское были построены (в VI в.) прежде других, с коими они впоследствии времени составили единую цепь, и что нагорная стена, которой слабые следы доныне приметны вдоль по яйле, от дороги, ведущей от Ускюта в Карасубазар, до западной стороны Чатыр-дага, современна сказанным двум крепостцам».

В статті розглянуто наявні археологічні матеріали стосовно просування сарматських племен у І–ІІІ ст. н.е. з території Північно–Західного Причорномор'я на землі Середнього Подністров'я і Прикарпаття. Ці матеріали засвідчують значну роль на початку великого переселення народів південних причорноморських племен, які почали рухатися у північно–західному напрямку на землі північно–східних фракійців і слов'ян. Ця південна течія відіграла в історії населення Південно–Східної Європи не меншу роль, ніж рух північно–західних гото–гепідських племен. Оцінюючи загальний історичний процес у Центральній та Південно–Східній Європі першої половини І тис. н.е., не слід перебільшувати значення руху як південних, так і північних номадів. Справа в тому, що не вони (ці рухи) визначали загальне спрямування конкретної історії корінного, субстратного землеробсько–скотарського населення Південно–Східної Європи, яке, сприймаючи прогресивні елементи центральноєвропейської провінційно–римської культури, продовжувало свій еволюційний поступ соціально–економічного, політичного і культурного розвитку у першій половині І тисячоліття нової ери.

Т. 1. - 1984. - 600 с.

Сто портретов выдающихся представителей украинского народа — это сто судеб великих людей, посвятивших себя борьбе и созиданию, ратным подвигам и политической деятельности, созданию художественных шедевров, уникальных литературных произведений и чудес техники. Но чем бы они ни занимались, всех их объединяет одно — украинская земля, на которой они родились и процветанию которой посвятили свою жизнь, талант и призвание. Прочитав эту книгу, читатель сможет еще раз убедиться в том, какой богатой на славных героев была и остается древняя и вечно молодая Украина.

Мета автора цього нарису – звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографій на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна "скаже" правду про себе нашому сучасникові. Маю на увазі передовсім спробу звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана "людским матеріалом", реалізує себе лише через конкретні – завжди різні в часі й просторі – вчинки людей. Тому спеціальна увага в цьому нарисі буде надана людині – колу її прав і обов'язків, способам (і причинам) групування в колективи, стереотипам поведінки та механізмові оновлення останніх у моменти зміни ціннісних орієнтацій, усталеним уявленням про справедливу владу і особистий обов'язок, про морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до "своїх" і "чужих" тощо. На більш загальному рівні, відмовившись від звичних історіографічних образів "сусіда-загарбника", "підступного єзуїта" чи свого "запроданця", автор спробував пояснити ряд кризових смуг в історії України через призму глибинних внутрішніх перемін у згаданій системі стереотипних цінностей.

Грунтовне дослідження автора про значення та походження назви "Україна". Автор аналізує старі українські тексти, починаючи від Пересопницького Євангелія, козацькі пісні та думи, російські джерела, а також старі географічні карти.

Т. 1. - 352 с.

В монографии анализируются важнейшие археологические материалы, выявленные при раскопках курганов последнего этапа предскифского и раннескифского периодов в бассейне р. Рось. Рассматриваются вопросы хронологии, погребальный обряд, материальная культура, а также взаимоотношения местного населения с соседними племенами Среднего Поднепровья, Степного Причерноморья. Для археологов, историков, краеведов.

Ця книга становить першу в новітній історичній науці спробу комплексного науково-популярного погляду на вітчизняну етнічну історію. Її автор – фаховий історик-дослідник – спираючись на українознавчу наукову методологію та широкий джерельний матеріал, враховуючи новітні досягнення історичної думки та порівняльного мовознавства, змальовує яскраву, цікаву та науково виважену картину нашої давньої історії. Розрахована на найширшу читацьку аудиторію – школярів, студентів, вчителів, викладачів, науковців, а також усіх, кому небайдужа українська історія

Кн. 1 : Праісторія України. - 1979. - 401 с.

Збірник присвячений історії народів Надчорномор’я у IX ст. до н.е. – на початку XIX ст., у добу перебування у цьому регіоні кочовиків. Досліджуються політичні, економічні, культурні та етнічні аспекти історії кочових та землеробських народів, які населяли цей регіон у різні періоди. Для істориків, археологів та всіх, хто цікавиться давньою, середньовічною та ранньомодерною історією України та суміжних територій.

В начальный период изучения древностей Керченского района, древностей Боспорского царства обращалось большое внимание на исследование городищ и некрополей по всему протяжению Керченского пролива к северу и к югу от самого Пантикапея. Их подробно изучали и описывали Дюбрюкс и Бларамберг. Еще до них упоминал о них Пал-лас и вскоре после них—Дюбуа-де-Монпере. С тех пор керченская археология все свое внимание обратила на самую столицу царства и ее ближайшую округу, а вне ее интересовалась только курганами. Между тем, эти городища и некрополи должны иметь по многим причинам кардинальное значение. В настоящее время неизвестно даже их нынешнее состояние. Изучение необходимо начинать с первоначальных разведок.

Робота присвячена характеристиці археологічних пам’яток сіверськодонецького Лісостепу скіфської доби. Здійснено історіографічний огляд основних проблем вивчення регіону, виділено п’ять періодів еволюції матеріальної культури та три основні періоди в етнокультурній історії місцевого племені. Отримана повна і системна характеристика сіверсько-донецького населення скіфської доби. Для істориків, археологів, працівників музеїв, викладачів вищих навчальних закладів, краєзнавців, всіх, хто цікавиться стародавньою історією Причорномор’я.