Умению вести дискуссию парламентскими методами, убеждать, не задевая самолюбия собеседников, обращаться к аудитории, демонстрируя владение приемами спора и полемики, учит эта книга преподавателя ораторского искусства, содержащая много практических рекомендаций и советов. Рассчитана на широкий круг читателей, в том числе представляющих депутатский корпус нашей страны.

Что такое конструктивный снор? Что может осложнять его течение? Какие варианты уловок в споре используются наиболее часто? Как можно эффективно противостоять им и достигать успеха в трудных переговорах? В книге, написанной популярно и доступно для широкого круга читателей, обсуждаются вопросы, связанные со значением спора в межличностном общении, на большом количестве примеров демонстрируются многочисленные варианты уловок в споре, излагаются их логические и психологические характеристики. Кроме того, приводится описание различных приемов отражения уловок, позволяющих устранять разногласия, повышать конструктивность спора и эффективность переговоров по урегулированию конфликтных напряженных ситуаций в общении. Цель книги — расширить круг знаний читателя в вопросах психологии спора. Она может служить полезным пособием дня всех, кто заинтересован в повышении своей компетентности в межличностном взаимодействии. Книга не является набором «рецептов» и рекомендаций, а представляет собой скорее диалог равноправных партнеров.

Настоящее издание соответствует обновленной учебной программе курса «Арбитражное процессуальное право». Учебное пособие основано на системном анализе действующего процессуального законодательства Российской Федерации с учетом сложившейся правоприменительной, в том числе судебной, арбитражной практики за 2003-2007 гг., и максимально приближено к языку действующего законодательства. В основу его подготовки легли законодательные акты, регулирующие порядок и условия арбитражного законодательства на всех стадиях арбитражного разбирательства. В пособии подробно раскрыты институты арбитражного процессуального права, излагаются особенности арбитражной процессуальной формы, постадийное развитие процесса, порядок обжалования принимаемых арбитражными судами актов, их исполнение, иные вопросы. Данное издание предназначено для изучения студентами дисциплины «Арбитражное процессуальное право», а также для подготовки и успешной сдачи студентами зачетов и экзаменов в предельно сжатые сроки, поскольку позволяет систематизировать знания, приобретенные в процессе обучения и изучения дисциплины. Издание направлено для студентов юридических вузов, практикующих юристов, всех интересующихся вопросами арбитражного судопроизводства.

У монографії характеризуються форми вияву української загальнонародної мови, літературна мова і народні говори. Висвітлюється походження української мови, визначаються територіальні і соціальні говори на Україні, розглядається питання діалектного членування української мови, викладається історія і з'ясовується характер українських наріч і говорів, визначається зв'язок народних говорів з літературною мовою давньоруського і староукраїнського періодів, описується відношення народних говорів до нової української літературної мови.

Літочислення Дніпропетровська викликає жваві суперечки в історіографії. Для пересічного мешканця все просто — місто виникло в 1776 р. Початок саме такому стереотипу масової свідомості поклало гучне святкування 200-річчя Дніпропетровська у 1976 р. Ця дата є дотепер актуальною як для офіційних органів влади, так і для офіційної історії міста. Теза про те, що місто виникло наприкінці XVIII ст. як принципово новий об’єкт, не пов’язаний з історією попередніх населених пунктів, утвердилася вже з ХІХ ст. Офіційна історіографія дореволюційної доби робила акцент передусім на акції урочистого закладення Преображенського собору у 1787 році, згадуючи при цьому і про невдалий досвід розміщення Катеринослава на р. Кільчень. В книзі розглядають "іншу, справжню історію міста", яка є наслідком не упередженого погляду на факти.

1940 року молодий поет, інтелектуал і політик Олег Ольжич поставив перед собою гостре питання: що заважало українцям упродовж тисячі років мати власну державу? Відповідь втілено у брошурі «Дух руїни»: міжусобиці, внутрішній розбрат, патологічна неспроможність політиків забути про особисті інтереси та об'єднати зусилля. «Смолоскип» перевидає цю глибоку й блискучу працю, доповнену ґрунтовною розвідкою академіка Івана Дзюби, до 100-річчя від дня народження О. Ольжича. Тема, на жаль, не втратила актуальності — національно-демократичні сили сучасної України вкотре повторюють помилки своїх попередників: взявши владу після Помаранчевої революції, вони не змогли її втримати саме через внутрішньокоаліційні суперечки. Тож мета цього видання — нагадати можновладцям про трагічну і руйнівну роль міжусобиць в українській історії.

В своей книге автор предложил решение сложного вопроса об исхождении Св. Духа (Filioque), "одной из главнейших разностей между православным Востоком и католическим и протестантским Западом". Болотов проводит методологическое различие между догматом, теологуменом и богословским мнением, понимая под теологуменом "то же богословское мнение, но только отцев единой неразделенной церкви и мужей, которые достойно именуются "учителями вселенныя". Хотя Болотов - противник западной точки зрения, он признает, что утверждение об исхождении Св. Духа от Отца и Сына (Filioque) есть теологумен Западной Церкви, берущий начало от блаженного Августина, терпимый до некоторого времени в единой неразделенной Церкви, и приходит к выводу, что "не вопрос о Filioque вызвал разделение между церквами, а потому не может считаться "impedimetum dirimens" ("разъединяющим препятствием") для восстановления общения между восточною православною и старокатолическою церковью". Точка зрения Болотова была неоднозначно воспринята как в России, так и за рубежом, став предметом продолжающейся до настоящего времени полемики.

Деятельность современного человека невозможно представить вне общения с окружающими людьми. Для представителей ряда профессий-менеджеров практически всех специализаций, секретарей-референтов, руководителей различного уровня и других, умение грамотно общаться является важнейшим условием достижения ими профессионального успеха. Коммуникативные способности делового человека особенно наглядно проявляются в таких формах диалога, как переговоры, прения, дебаты, дискуссии, полемика и споры, в ходе которых в зависимости от цели реализуются умения либо находить истину, либо убеждать собеседника в своей точке зрения, либо одерживать победу над ним. В издании анализируются три группы уловок: организационно-процедурные, психологические, логические, а также предлагаются рекомендации по их нейтрализации.

Останнім часом істотно зросли, загострилися дискусії навколо двох ключових особистостей революційної доби (1917 –1920 рр.) – В. Винниченка і С. Петлюри. В пропонованій книзі паралельно викладені факти їх біографій, громадсько-політичної, державницької, художньотворчої діяльності. Знайомлячись із ними, будь-хто зможе порівняти двох діячів за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками, поведінкою, оцінити внесок кожного у справу українського відродження, державотворення, національної суспільно-політичної думки, науки і культури. Це дасть об’єктивну основу для того, щоб суперечки навколо постатей В. Винниченка і С. Петлюри набули граничної предметності, конкретності, фактологічно-документальної переконливості, а запропоновані висновки сприймались читачами не на віру, а могли бути підтверджені, чи, навпаки, спростовані всією сукупністю добутої інформації, наявних аргументів. Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією.

В новой книге петербужского историка, автора многочисленных работ по истории Второй мировой войны Александра Гогуна впервые рассказывается о механизме и особенностях политтехнологий Третьего рейха, публикуются материалы нацистской пропаганды, негативно описывающие Советский Союз и коммунизм. Подавляющее большинство документов публикуется впервые после 1945 года.

У брошурі описується порядок подання заяви або скарги, окремі процесуальні питання, механізм оскарження дій посадових осіб, житлові суперечки, звернення до Європейського суду з прав людини.

Іван Мазепа - одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а також людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Політичний діяч, військовий, дипломат, меценат. Мало кому випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. То хто, зрештою, такий Іван Степанович Мазепа? Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордену Андрія Первозванного - і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, - і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор - і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьмані. Можливо, той, хто прочитає цю книгу, зможе створити свій власний варіант образу Мазепи - одного з найколоритніших, найцікавіших українців

У цій книзі мова йде про еристику – мистецтво суперечки. Як побудувати переконливу аргументацію? Як ефективно розкритикувати точку зору опонента? Як не допустити помилок в своїх міркуваннях і розпізнати їх в міркуваннях супротивника? Як грамотно застосовувати різноманітні прийоми впливу і розпізнавати типові маніпулятивні тактики, спрямовані проти вас? На ці та інші питання стосовно суперечки автор дає відповіді у книзі. Курс еристики, який репрезентований у навчальному посібнику, апробований автором у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та інших вищих навчальних закладах. Матеріали підручника успішно застосовувалися в бізнес-освіті при проведенні авторських тренінгів та занять, зокрема в рамках програми МВА Київської бізнес-школи. Розраховано на студентів вищих навчальних закладів, а також на широке коло спеціалістів, професійна діяльність яких пов’язана з впливом на людей через різноманітні види комунікацій, зокрема суперечки: юристів, менеджерів, політиків, педагогів, журналістів тощо.

У монографії з’ясовується роль і місце совісних судів в українському суспільстві кінця ХVІІІ—першої половини ХІХ ст. Засновуючи їх у кожному губернському центрі під час реформування місцевого управління, Катерина ІІ намагалася зіпертися на європейські взірці, поклавши в основу діяльності цих інституцій головні ідеї та принципи Просвітництва—гуманізм, священне право приватної власності, повагу до людини з її слабкостями й вадами. На відміну від інших судів совісний виконував не лише каральну функцію, а й намагався примиряти конфліктуючі сторони згідно з умовами, які ті самі пропонували. Караючи, совісні суди виховували в порушників почуття відповідальності за скоєні злочини, залучаючи до осуду громадськість, родину, церкву. Визначено станову виборність як основний критерій формування суддівського корпусу, коли дворянська корпорація та міщанська й селянська громади обирали суддями високоморальних, відповідальних та авторитетних місцевих діячів, яким довірялося здійснювати судові повноваження, описано умови служби цих посадовців. На основі архівних матеріалів висвітлено судові практики совісних судів, які розглядали земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевно-хворих, а також справи про чаклунство та забобони. Визначено, що саме з компетенції совісних судів було найбільш запитуваним і чому.

Сучасна правова наука визначає державу як найвищу форму організації суспільства, яка забезпечує захист та погодження індивідуальних, групових та загальносуспільних інтересів за допомогою права на певній території. Хоча будь-яка дефініція держави, з огляду на наявність значного розмаїття теорій розуміння держави та типів і форм існуючих держав, не може охопити всіх аспектів такого соціального явища як держава, це не виключає наявності певної єдності у розумінні основних ознак держави. Однією з головних серед таких ознак є територіальність – влада держави поширюється на певну територію, означену її кордонами, при цьому, на даній території може існувати тільки одна держава. Іншими словами, невід’ємним елементом кожного сформованого суспільства є наявність меж ареалу перебування і, відповідно, їх захист. У цьому відношенні Україна не є винятком.

Автор книги, професор університету св. Володимира, начальник Київської Фундуклеєвської жіночої гімназії, у цьому виданні переймається проблемами створення муніципальних музеїв у містах, а саме серії пам'ятників під назвою “Історичний шлях”. Линниченко розглядає, які українські історичні діячі заслуговують на встановлення їм пам'ятника, а які ні (і чому), суперечки, що виникли з приводу найбільш неоднозначних історичних постатей. Аналізується розміщення цих пам'ятників у місті, через конкретні історичні факти пояснюється необхідність встановлення певного монумента у певному місці.

Проблема відліку початку міста, поняття міста в Україні насичено великими суперечками, як серед істориків, так і серед політиків. Завданням круглого столу, проведеного 24 вересня 2008 р. було з’ясувати особливості підходів, навести різно манітні тлумачення, по можливості виробити методологічні постулати щодо окремих галузей урбаністичних досліджень в Україні.

When I was first approached in February 1996 to ask whether I would be prepared to take on a new, part-time job as the British government's Special Representative for Cyprus, I had some idea of what I was being let in for, but not that it would last for seven years. Although I had never actually set foot on the island, I had, like many other British diplomats, bumped into the Cyprus problem from time to time during the 36 years of my professional career in the Diplomatic Service, which had ended the year before with my retirement from the post of UN ambassador in New York. I had been involved in the negotiations for a trade agreement between the European Community and Cyprus when Britain joined the EC in 1973; I had subsequently participated in the negotiations that developed this agreement into a customs union and, more relevant than either of these two experiences, I had a ringside seat for the last major attempt by the United Nations to negotiate a comprehensive settlement in 1992 and the subsequent, equally abortive, effort to agree a major package of Confidence-Building Measures on the island which had finally run into the sands in 1994. So I could not be said to be unaware of the singular intractability of the problem, nor of the capacity of the main players to spin out any negotiation until the Greek Kalends, nor of their preference for playing the blame game over making any serious effort to get to grips with the core issues in an attempt to reach a settlement. Why did I say yes? Partly, I suspect, out of a reluctance to quit entirely the scene of international diplomacy in which I had spent the whole of my professional life. Partly also, like a mountain climber drawn towards an unclimbed peak, simply because it was there. The Cyprus problem was certainly an unclimbed peak, said by many - particularly by those who had tried to climb it and failed - to be un-climbable; so there was an element of irresistible challenge. And then there were less personal reasons. The commitment given by the European Union in 1995 to open accession negotiations with Cyprus, divided or not, within six months of the end of the Inter- Governmental Conference which was drawing up the Amsterdam Treaty (in 1997), meant that we were sliding towards a parting of the ways which might either consolidate the division of the island or lead to its entering reunited into the European Union. It also had the potential to lead to a serious crisis in the relations between Turkey and the European Union and thus to a threat to the peace and stability of the Eastern Mediterranean. So the case for making a further determined attempt to reach a settlement was a serious one.