Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

Автор книги, професор університету св. Володимира, начальник Київської Фундуклеєвської жіночої гімназії, у цьому виданні переймається проблемами створення муніципальних музеїв у містах, а саме серії пам'ятників під назвою “Історичний шлях”. Линниченко розглядає, які українські історичні діячі заслуговують на встановлення їм пам'ятника, а які ні (і чому), суперечки, що виникли з приводу найбільш неоднозначних історичних постатей. Аналізується розміщення цих пам'ятників у місті, через конкретні історичні факти пояснюється необхідність встановлення певного монумента у певному місці.

Видання містить матеріал щодо створення однієї з найбільших святинь Києва — Київського Софійського собору, а саме його крещальні — приміщення, для здійснення християнського обряду хрещення, яке на 1915 рік знаходилося у досить поганому стані, але чомусь пройшло повз увагу оновлювачів храму. Та сама руйнація крещальні, теж мала історичну цінність, адже, наприклад, відкритими частинами кладки демонструвала особливості побудови собору. Розглядаються елементи крещальні, що збереглися, її структура тощо.

У книзі описується створення, структура та значення Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Головна соціологічна праця Михайла Грушевського. Присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

У виданні розглядається історія комуністичного руху в Україні. Аналізується діяльність російських (РСДРП) та українських (УСДРП, УСДС-Спілка) лівих партій. Створення КПУ оцінюється як поєднання українського та російського робітничого рухів.

Директор Всенародної бібліотеки України (нині – Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського) розповідає про історію створення установи та її завдання, характеризує роботу кожного з 11 відділів, а також книжковий фонд за мовними та іншими показниками та шляхи його формування. С. П. Постернак підкреслює важливість надсилання обов'язкових примірників до книгозбірні. Особливу увагу він приділяє ролі читальної зали. Окремий розділ присвячено Вінницькій філії. У додатку – Статут бібліотеки.

Автор коротко розповідає про створення, історію, структуру та діяльність Національної бібліотеки Української держави, пізніше перейменованої на Всенародню бібліотеку Української академії наук

У представленій публікації сформульовані досягнення Всенародної Бібліотеки України за 5 років її існування (від 15 серпня 1918 р. до 1 січня 1924 р.). Розглядається рівень збагачення її книжкового фонду за ці роки та періоди його упорядкування, формування структурних відділів установи, організація видачі книг додому для робітників-киян, створення публічної читальні та поступове поліпшення умов її роботи та інші аспекти бібліотечної справи.

в. 1. - 1924. - 209 с.

Книга репресованої української вченої присвячена висвітленню головних аспектів літературної української мови. Використаний при написаннi «Уваг» багатий етнографiчний матерiал дозволив авторцi виявити деякi характернi особливостi української народної мови, якi можуть сприяти її використанню як базової для створення справжньої лiтературної української мови. Написана в 1920 р. книга довгий час була настільною для мовознавців та редакторів, а потім була заборонена в УРСР.

Дана праця належить українському педагогу, публіцисту, культурно-освітньому та громадсько-політичному діячу Михайлу Михайловичу Галущинському, який на час виходу публікації очолював організацію “Просвіта” — перше товариство, котре поставило своїм завданням працю в напрямку позашкільного виховання українців у Галичині. Зокрема, у представленому матеріалі розглядається створення товариством з цією метою народних читалень та бібліотек. Праця викладена двома мовами — українською та французькою.

Описано різні шитва: золотошвейні роботи, вишивка й мережка на рушниках і хустках, а також шитво на одязі в різні історичні періоди. Відзначено згубний вплив промислового капіталізму на самобутність цього виду ужиткового мистецтва і водночас поява стимулів до створення вишивальної промисловості. Наведено статистичний матеріал щодо народних промислів цього напряму в 20-ті роки ХХ ст. в Полтавській області. Книгу ілюстровано фотографіями.

Т. 1 : присвячений Миколі Лисенкові. - 1930. - 206 с.

Розглядаючи Україну як колонію Російської імперії, автор викладає основні етапи діяльності більшовицьких організацій в Україні, створення КП(б)У 1918 року та її діяльність. Відкидає генетичний зв'язок КП(б)У з УСДРП та РУП.

У виданні розповідається про передісторію, створення та розвиток українського товариства "Просвіта" протягом 1868-1932 рр. Подається огляд стану просвітництва у Західній Україні за часів австрійської влади та внесок товариства у цю справу.