Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, потрапивши в травні 1945 року в британський полон, опинилася в таборі для військовополонених в Італії, спочатку в Беллярії, а потім поблизу містечка Рімні. У матеріалах цього збірника розповідається про різнобічну культурно-освітню та спортивну діяльність полонених вояків. Зокрема про організацію та видання в таборі періодичної преси, роботу Народного Університету, Української гімназії, багатьох шкіл та курсів, Мистецької Спілки «Веселка», майстерні художніх виробів. Активно працювали за колючим дротом два хори, джазовий та симфонічний оркестри, танцювальні колективи. Серед полонених проводились спортивні змагання з легкої атлетики, футболу, волейболу, настільного тенісу, шахів тощо.

Третій випуск серії “Університетські діалоги” представляє виклад публічної лекції професора Леоніда Ушкалова, виголошеної 24 квітня 2007 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Лекція присвячена переглядові історії української літератури і зосереджена, зокрема, на постаті й творчості Григорія Сковороди (1722-1794) та тогочасній епосі. Виклад доповнює багатий бібліографічний огляд та ґрунтовне текстологічне дослідження української сковородіани.

Сьомий випуск серії «Університетські діалоги» містить виклад публічної лекції філософа Хосе Луїса Раміреса, виголошеної 2 квітня 2007 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Автор прагне подолати поширене в сучасному суспільстві уявлення про мову, показуючи при цьому, що людина як суспільно-мовна істота усвідомлює себе саме завдяки Риториці. Відтак, Риторика поновлюється у своєму первинному смислі – як знання мови і як основа освіти й громадянства. Риторика дає розуміння того, в який спосіб людина пізнає, але передусім навчає свідомо діяти. Виклад доповнює переклад статті професора Раміреса про оруддя людського пізнання (передусім тілесне і мовне), що визначає природу окремої людини і людської спільноти.

П’ятий випуск серії “Університетські діалоги” представляє виклад публічної лекції професора Варшавського університету Анджея Менцвеля, виголошеної 9 жовтня 200 7 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Розглядаючи ідеологічні підстави політико-культурних поділів простору Центрально-Східної Європи, автор роз- думує над поняттям “Родинної Європи” (за висловом Чеслава Мілоша) і бачить у ній най- влучнішу ідею можливого спільного дому для багатьох націй і держав, зведеного на фунда- менті культурного взаємовизнання. Виклад доповнено найцікавішими фрагментами дискусії.

Спільна монографія Вікторії і Віталія Тельваків, яка присвячена патріархові української історичної науки М.Грушевському. Вона стала ще одним кроком на шляху до пізнання та осмислення інтелектуального надбання Великого Українця. В ній досліджується історіографічна творчість вченого в контексті формування та розвитку української історичної науки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. Монографія складається з п'яти частин. У першій автори проаналізували історіографічну традицію вивчення історико-наукових поглядів М. Грушевського, виділивши в ній три періоди: перший охоплює час від кінця ХІХ до його смерті в 1934 році; другий з 1934 до кінця 1980-х рр.; третій з початку 1990-х рр. і до нашого часу. Наведена періодизація не викликає особливих заперечень. Про те в ній варто було б виділити окремі підперіоди. Доволі ґрунтовно автори проаналізували джерельну базу дослідження, в якій виокремили три основні джерельні комплекси: 1) включає твори М.Грушевського, які характеризують його як дослідника української історіографії; 2) „великий текст", тобто всі твори, що вийшли з-під пера вченого; 3) „історико-культурний контекст" - матеріали, що характеризують епоху та умови його наукової діяльності. Слід зазначити, що виявлена авторами сукупність джерел є достатньо репрезентативною і забезпечує досягнення мети даного дослідження. Другий розділ присвячений процесу становлення М.Грушевського як дослідника української історичної науки. Він починається з часу перебування майбутнього історика в Тифліській гімназії, бо саме там були започатковані його перші спроби написання наукових праць. Автори наголошують, що творчість українських істориків М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова і В.Антоновича, мали великий вплив на формування світогляду М.Грушевського. І з цим важко не погодитись. В Київському університеті він здобув фах професійного історика. Його вчителями були В.Антонович, В.Іконников, Ф.Фортинський, які відкрили перед молодим дослідником розмаїття історіографічних шкіл та напрямів. Солідний багаж знань та умінь отримав він на наукових семінарах. В той же час, автори наводять доволі скептичну оцінку М.Грушевським Київського університету, яку він подавав у своїх мемуарах. Своєрідною альтернативою подолання недоліків університетських курсів була для юнака самоосвіта. На основі щоденникових записів, конспектів, бібліотечних реєстрів дослідники відновили і проаналізували коло читацьких уподобань історика. Отже, на їхню думку, університетські курси та наполеглива самоосвіта сприяли формуванню в М.Грушевського рис професійного історика. Ще будучи студентом він активно включився в наукове життя, виступивши з власними історичними творами та критичними рецензіями на монографії своїх колег по ремеслу. Третій розділ „Теоретичні проблеми історіографії у працях М.Грушевського" включає кілька параграфів. В ньому аналізується широке коло теоретично-методологічних аспектів історіографічного пошуку вченого, визначення ним спеціальної термінології. На думку дослідників розуміння М. Грушевським предмету вивчення української історіографії в цілому корелюється із поглядами на цю проблему сучасних науковців. З іншого боку вони відзначають і деяку архаїчність у висловлюваннях вченого про історіографічні школи та напрямки, а також певні термінологічні розбіжності та недосконалості, які були властиві для того часу. Варто додати, що й сучасні дослідники використовують різні терміни для визначення історичної науки. Взагалі на думку авторів історіографічної ідеї М.Грушевського явно випереджували свій час як у плані тематичному так і плані теоретичному.

Довідник містить понад 13000 абсолютних, відносних і порівняльних статистичних та історичних характеристик усіх сучасних містечок (селищ міського типу) України. Наведена інформація щодо адміністративного підпорядкування, чисельності населення містечок і її густоти, зміни чисельності за останні 40 років і за час існування незалежної України, історії заснування і надання магдебурзького права або статусу містечка, зміни назв містечок. Окремий розділ довідника присвячено найчисельнішим і найменшим за чисельністю, найдавнішим і наймолодшим (за часом заснування або надання відповідного статусу) містечкам України.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.