На основі аналізу оглядів ЮНЕСКО, ОЕСР, результатів опитування "Академічна реакція на COVID-19", проведеного Міждисциплінарним науковим журналом "Frontiers in Public Health", інших джерел, присвячених проблемам науки, показано, що в умовах пошуку виходу з надзвичайних ситуацій, як-то панд емії та стихійні лиха, посилюється гносеологічна, праксеологічна та соціальна роль науки, зростає потреба в експертних рекомендаціях учених, активно використовуються методи та принципи "відкритої науки", пожвавлюється міжнародна співпраця та державно-приватне партнерство. Водночас експертам доводиться працювати в умовах "епістемологічної невизначено-сті", тобто неповної інформації, мінливої ситуації, обмеженого часу та іноді нечітко поставлених завдань. Тому висновки і рекомендації часто доводиться корегувати, що породжує проблеми довіри суспільства до науки, труднощі комунікації з владою. Важливим заходом, що сприятиме нівелюванню негативних явищ, є покращення наукової грамотності суспільства, зокрема керівників різних рівнів. Представники влади, засобів масової інформації та громадськості повинні володіти не лише фактологічними знаннями, а й компетенціями у методології науки: вони мають відрізняти завершені дослідження від попередніх результатів, експертні оцінки - від наукової та політичної публіцистики, а також розуміти логіку наукових дебатів і формування наукового консенсусу. Окрім того, пандемія провокує численні соціальні виклики і потребує використання міждисциплінарних знань, у т. ч. в соціальних і гуманітарних галузях, оскільки нагальними стають також проблеми психічного здоров'я, освіти, економіки, культури. Науковий етос в умовах соціальних і гносеологічних викликів є синтезом усіх відомих норм, але у формі, необхідній для розроблення ефективних механізмів подолання надзвичайних ситуацій. Набувають більшого значення норми колективізму, універсалізму та скептицизму, які уможливлюють колективний пошук способів подолання недуги та критичний розгляд усіх пропозицій, коли головна увага зосереджується на проблемах, пов'язаних із надзвичайними ситуаціями, активізуються консультативні та експертні функції науки.

Увагу зосереджено на проявах високої моралі та піднесеного духу українців у діахронії й синхронії. Заглибившись у скарби історії різних часових зрізів, розглянуто біблійні тексти в культурній пам'яті народу, осмислено поняття рідної мови як основи духовно-культурного зростання, акцентовано увагу на важливості знань про свій край і народ, про історичні події, знакові постаті, про етос українців у творчості видатних митців, розглянуто давні зв'язки з європейським світом, наголошено на богоцентризмі як домінанті середньовічної східнослов'янської культури, зроблено спробу осмислити вчення Григорія Палами як фундаменту православної культури тощо. Особливу увагу приділено поняттю свободи у сакральному вимірі в європейському культурному просторі, осмисленню свободи в концепції особистості Вселенського патріарха Варфоломія, сутності етосу людини в богословських поглядах X. Яннараса, розглянуто поняття часу як свободи любити в єпископа Калліста (Уера). Окремий підрозділ присвячено Православній церкві України та її шляху до свободи.

Розглянуто проблему перекладу аристотелівського терміна "співвіднесене", а також проаналізовано переклади двох фрагментів Геракліта (50 та 119 DK) з акцентом на таких їхніх ключових концептах, як логос, етос і даймон. Розглянуто історико-філософську еволюцію у творах Платона, К'єркегора, Гайдеггера й інших мислителів поняття "мить", котре виявилось семантичним куматоїдом, коли при збереженні його смислового інваріанту - фіксації декотрого переходу - воно у різні часи під впливом соціальних, культурних і теоретичних чинників зазнавало суттєвих змістовних трансформацій. В обох випадках переклад оригінальних термінів на інші мови призводив до зсувів їхніх первісних смислів, що дозволяє зробити висновок про те, що переклад філософських текстів є не буквальним відтворенням оригіналу, а значною мірою постає їхньою герменевтичною інтерпретацією.

Одним із важливих діяльних проявів життя Церкви Христової є служіння ближньому, яке має повсякденну актуальність, а особливо сьогодні, у час війни. Церква Христова зберігає у своїй скарбниці багатовіковий досвід служіння - дияконії, яке, розпочавшись ще на зорі християнської ери, набувало найрізноманітніших форм та проявів. Господь наш Ісус Христос на власному прикладі показав, що обов'язок Його учеників та християн полягає у служінні одне одному. Воно походить від сили любові, жертовної самовідданості, від розуміння того, що подібним служінням нашим ближнім ми не лише наслідуємо Сина Божого, але і Йому Самому служимо: "Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили" (Мф. 25:40). Розглянуто сучасне соціальне вчення Православної Церкви, актуальні напрями служіння ближньому в історичних прецедентах та сьогоденні, релігійно-філософські аспекти соціального служіння. Увагу приділено новому формату соціального етосу Православної Церкви. Досліджено релігійні комунікації як зв’язок поколінь, від традицій до сучасних технологій. Увагу приділено специфіці богословського дискурсу Православної Церкви та питанням біоетики. Охарактеризовано погляди релігії та наука про створення світу. Увагу приділено теоретичному та практичному контенту порівняльного аналізу соціальних вчень католицизму, православ'я та протестантизму.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш73(0)32 я73-1

Рубрики:

Історія ораторського мистецтва

Шифр НБУВ: ВА871563 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано еволюцію поглядів учених на норми наукової етики від часів Р. Мертона, який сформулював їх у 1942 р., коли вони грунтувалися на соціальній стабільності науки, до сучасної епохи, коли виникли великі дослідницькі колективи, а наука стала масовою професією, а також дискусії щодо того, чи зберігають актуальність нині запропоновані ним імперативи етосу науки. Викладено результати дослідження, спрямованого на пошук механізмів самоочищення науки через посилення контролю за дотриманням норм наукової етики, покращення усвідомлення вченими відповідальності за результати власної наукової діяльності, упорядкування засобів реагування на випадки порушення цих норм. Обгрунтовано, що суто моральний вплив на порушників норм наукової етики сьогодні не є достатнім, він має бути доповнений спеціальними механізмами очищення науки від подібної категорії науковців. Розглянуто досвід Товариства Макса Планка стосовно впровадження нормативно-правових документів з наукової етики. Проаналізовано Етичний кодекс вченого України, затверджений Постановою загальних зборів НАН України 15.04.2009 р. Зазначено, що питання особистої відповідальності науковців за недотримання норм наукової етики лишаються на рівні побажань і рекомендацій, звідки слідує, що Кодекс не повністю виконує покладені на нього функції. Це частково підтверджено наданими результатами проведеного у 2021 р. опитування молодих дослідників НАН України, які повідомили про наявність окремих фактів порушення норм наукової етики. На підставі результатів дослідження запропоновано підготувати і затвердити на черговій сесії Загальних зборів НАН України доповнення до Етичного кодексу вченого України, в якому передбачити: визначення в наукових колективах НАН України відповідальних консультантів із питань наукової етики; створення при бюро кожного відділення НАН України групи координаторів діяльності таких консультантів; формування аналогічних груп (комісій) при кожній секції НАН України; побудову загальнодоступної бази даних із прізвищами плагіаторів і фальсифікаторів; внесення доповнень до уставів інститутів, які передбачатимуть систему "очищення" колективів НАН України від порушників норм наукової етики - від винесення догани в рішенні вченої ради чи в наказі директора до позбавлення права працювати в наукових установах НАН України і внесення прізвища порушників до бази даних плагіаторів і фальсифікаторів.

Запропоновано філософський аналіз таких соціальних феноменів, як професійна етика, етос, мораль і етикет. Звернено увагу на їх значення у житті суспільства та професійній діяльності людини. Висвітлено морально-етичну спрямованість соціальних і службових відносин і формування комунікативної культури сучасного фахівця.

Здійснено дослідження основних проблем етики дискурсу, що позначаються такими поняттями, як комунікація, аргументація, консенсус, а також застосування цих понять у дослідженні модернізації українського етосу, розвитку моральності до універсалістської етики в умовах глобалізації. Розглянуто питання етики дискурсу як прикладна етика відповідальності. Визначено питання дискурсу українського суспільства. Наведено філософські портрети: принцип універсалізації Імануеля Канта; етика співчуття Артура Шопенгауера; категоричний імператив відповідальності Ганса Йонаса; етика дискурсу Карла-Отто Апеля; практична філософія Вітторіо Гьосле.

Наведено філософсько-культурологічне дослідження ролі інтонації у філософських текстах, яка, будучи конститутивною для філософії, залишається етосом "слухової" і "візуальної" культур з тенденційним ускладненням її вираження і сприйняття. Визначено, що філософським текстам властиві принципова авторськість, глибинний діалогізм, інтертекстуальність, поліфонія, філософські категорії і запитальність, доповнено цей список потужною детонаційністю (прагненням виходу в тонаційне за межі його конвенціональних ін-). Інтонаційно-артикуляційний конфлікт, актуалізований Руссо у контексті філософського письма, і деконструкційно досліджений Дерріда, відкриває тільки один з можливих видів співпраці інтонації й артикуляції у філософському тексті. Але і в ньому Дерріда відчув, не ідентифікувавши, "третю силу", яку ми назвали детонацією.

Здійснено комплексний аналіз ментальності, свідомості й етосу, які склали символічний, культурний, соціальний капітал української еліти Східної Галичини. Зазначено, що в умовах модернізаційних змін у Західній Європі відбулася композиція еліт, коли шляхетська культура поєдналася з міщанським етосом. Це забезпечило розмірений перехід до громадянського суспільства, націє- та державотворення. В умовах Центральної та Східної Європи, в тому числі Галичині, еліта зберегла свою культуру у вигляді освіченої верстви, духовенства, яке виховало світську інтелігенцію. Інтелігенти як духовна еліта взяли на себе відповідальність за етнос і кропіткою працею формували модерну націю. Застосовуючи метод колективних біографій із виховним дискурсом і просопографічний метод, простежено культурні практики низки громадсько активних шляхетських родів Галичини, які виховали духовну еліту у правничій, економічній, мистецькій, комунікативній сфері. Доведено, що, не зважаючи на офіційне скасування шляхетського стану, його культура когерентно передавалася іншим соціально спорідненим спільнотам і складала духовну еліту народу. Ігнорування шляхетського соціального, культурного, символічного капіталу, невизнання внеску шляхетського стану у процеси державотворення негативно відобразилися на моделі національної пам'яті українців. Проаналізовано внесок шляхетської страти у розбудову інфраструктури "повної культури" бездержавної нації (література, театр, публіцистика). Наголошено на тому, що повернення шляхти у національну історіографію підтвердить тисячолітній західний вектор розвитку України в соціокультурному європейському культурному ландшафті.

Здійснено спробу створення концептуальних основ інтонування крізь призму музично-психологічних підходів, виявлених в історії музикознавчих уявлень, що сягають антич них музично-філософських систем та торкаються сучасних наукових поглядів на вказане явище. З цією метою проаналізовано античне поняття етосу музики з точки зору відображення у ньому напруження і розрядки, характерних для інтонування. У процесі дослідження проаналізовано низку музично-психологічних концепцій. Зокрема, пояснення психологічних першопричин інтонування вбачаються у концепції "емоційно-психологічного коду" В. Леві, а саме - у переконанні, що перегукується з ідеєю Г. Спенсера про роль інтонаційного фактору у походженні музичного мистецтва, і полягає у тому, що той чи інший звук і поєднання звуків, які складають інтонації, співвідносяться з тими чи іншими емоціями. Важливу увагу також приділено концепції Н. Шнайдера, в якій обгрунтовано "емоційно-інтонаційний колорит" або "забарвлення емоційного напруження". У результаті, інтонування трактується як процес, сутність якого полягає в ефекті тонового напруження, що, безсумнівно, забезпечує точність та чистоту звуку, та не тільки як послідовність звуків, але й окремий звук, сонор, як такі ж напруження і розрядка на мікрорівні або в іншому звуковому просторі.

Мета і завдання дослідження полягають у розгляді аксіологічних цінностей роду й родини в українському традиційному суспільстві кінця XIX - початку XX ст., здійсненому на матеріалі уснословесної творчості, що є актуальним з погляду вивчення та популяризації етосних цінностей українського суспільства, його кращих етнічних традицій, ментальних якостей людини. Цінності роду й родини високо цінувалися в українській традиційній спільноті, були основою матеріального і духовного життя людей. Ця родиноцентричність широко відбилася в уснопоетичній творчості, як прозовій, так і пісенній. Зображення роду (родини) в українському фольклорі підноситься до рівня вищих екзистенційних цінностей людини. Ці питання цікавили таких дослідників минулого і наших днів як М. Костомаров, П. Житецький, М. Сумцов, І. Франко, В. Гнатюк, М. Гайдай, М. Пазяк, О. Дей, Н. Шумада, Н. Скрипник та ін. В уснословесній творчості збереглися відголоски родового устрою суспільства, коли виживання первісних людей було можливе тільки в колективі - родовій общині. Спільна праця і проживання вимагали регуляції поведінки, дотримання правил співіснування. У цей час було вироблено прості норми моральності в родових общинах, до яких входили патріархатні сім'ї: повага до батька (глави сім'ї) і старших, опіка молодших, слабших, патріотизм, пошанування померлих, роду, колективізм. Поняття "рід", "родина", "родичі", "рідна земля", "батьківщина" у фольклорі вербалізуються у складі концептів "свій"/"чужий". Найбільшим покаранням у давні часи було вигнання з родини, залишення поза родом, позбавлення родичів. У народних піснях та ін. жанрах фольклору змальовано підлегле становище жінки (молодиці) у новій родині, маргінальний статус сироти, вдови. У значенні батьківщини, країни, родини може поставати хата, яка в цьому сенсі набирає сакральних вимірів як зовні, так і всередині (архетипи: дім - поле - храм). Через рід, родину приходить усвідомлення належності індивіда до більшого утворення держави, формуються почуття патріотизму, любові до своєї вітчизни. Високе устремління до "належного", його злиття із сущим знаходимо в колядковому світі ідеальної селянської родини, де панує злагода, мир і любов, кожен має своє призначення і коло обов'язків, поводиться згідно з усталеними віковими і статевими нормами.

Мета роботи - розкриття етико-екзистенційних умов здійснення відповідальності людини за збереження та відтворення її довкілля у масштабах спільного з іншими істотами світу. Криза довкілля є кризою моралі людства. Для відповідального менеджменту довкілля необхідне формування екологічної свідомості суспільства і переосмислення антропоцентризму на етичних засадах. Аналіз етико-екзистенційних вимірів розуміння людиною її довкілля, починаючи зі сфери дому, природного середовища людини і закінчуючи виміром спільного світу людей та всього сущого. Розкрито генезу ідеї дому від античного "oikos", господи до уявлення про дім як "хаб", базу ментальної та фізичної мобільності в сучасній техносфері. Відповідною до трансформації життєвого світу людини є концепція комунікації та універсального дискурсу норм і цінностей людського співжиття К.-О. Апеля, Д. Бьолера, Ю. Габермаса, В. Кульмана та ін. У сфері екологічної свідомості йповедінки також необхідною є мотивація на рівні людських почуттів, вірувань і переконань, що репрезентовано філософською тарелігійною думкою Г. Йонаса, О. Леопольда, К. М. Маєр-Абіха, А. Нecа, папи Франциска та ін. У результаті обгрунтовано релевантність концепції турботи про спільний дім на основі визнання самоцінності існування всього сущого. Розкриття генези і значення етосу спільного дому з цінностями любові, піклування, відкритості, солідарності, свободи і відповідальності, що виявляється етико-екзистенційною умовою подолання кризи довкілля. Традиційний антропоцентризм переосмислено у напрямі обов'язку людини бути центром відповідальності за буття всього сущого, що вимагає одночасно розуму і турботи. Висновки: етика турботи про спільний дім доповнює моральний обов'язок людини як носія універсального дискурсу, що репрезентує інтереси всього сущого. Турбота про збереження людського довкілля та усього створіння уможливлює реалізацію людством універсальної відповідальності у світі. Сучасна наука і релігійна думка змінюють антропоцентризм на голістське етичне розуміння місії людини бути відповідальною за буття усього сущого.

Обґрунтовано концепцію модернізації українського суспільства з перспективи ціннісно-нормативної системи Євросоюзу, розкрито універсалістський зміст основних європейських цінностей, таких як ''свобода'', ''справед¬ливість'', ''солідарність'', ''відповідальність'', ''рівність'', ''толерантність'', як регулятив¬ного принципу розвитку модернізаційного потенціалу українського етосу, показано їх інтегративну, орієнтаційну та легітимативну функції у процесі модернізації соціальних інституцій українського суспільства. Рекомендовано для науковців, зокрема викладачів вищої школи, студентів вищих навчальних закладів, державних дія¬чів та всіх, хто цікавиться проблемами практичної та соціальної філософій, соціальної етики і теоретичної соціології.

Принципи системного та структурно-функціонального аналізу передбачають розгляд демократії як складної багаторівневої системи, де різні форми і феномени демократії, доповнюючи один одного, спричиняють синергетичний ефект, зумовлюють розвиток суспільних інституцій, але в той же час містять у собі потенціал кризи через принципову неможливість досягти повної збалансованості різних демократичних інституцій та процедур. З одного боку, народовладдя виступає і засадничою цінністю демократії, і висхідною інстанцією, що формує владні інституції (народ як джерело влади). З іншого боку, принципову складність має саме визначення того, хто є народом, наскільки воля народу може (чи не може) бути обмеженою тощо. На основі аналізу базисного тернарного аксіологічного демократичного патерну запропоновано типологію основних цінностей демократичного суспільства: 1) цінності як ідеали (в цій іпостасі цінності можуть бути як актуально існуючими реаліями, так і проективними моделями; ціннісні ідеали складають політичний етос демократії, основу демократичної ідеології); 2) цінності як норми (ця іпостась репрезентує прагматичну імплементацію ідей у площину правової регламентації, процедурної практики, вироблення і вдосконалення демократії як інституціонального цілого, як процесу постановки і досягнення цілей тощо); 3) цінності як громадянські чесноти (антропологічна іпостась цінностей демократії як виховання певного типу особистості, орієнтованої на обізнаність у громадських і політичних справах, на багаторівневу участь у справах, на відстоювання власних прав та прав інших та ін.). цінність як дієва громадянськість. Показано, як різні форми демократії є невичерпним джерелом поліпшення представництва людей у владі, захисту прав і свобод громадян у швидкоплинних умовах соціального життя.

Представлено спробу введення в науковий дискурс проблеми наслідків інтеграції результатів науково-технічного прогресу, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій, у життя людини. Мета статті - осмислення та актуалізація передумов і наслідків впливу інформаційно-комунікаційних технологій на людину, виокремлення тих, які спричиняють зміни у соціально-психологічних та соціокультурних факторах, аналіз зворотного впливу людини на інформаційне суспільство, прогнозування подальших тенденцій. Джерелом інформації є наукознавчі та лінгвокультурологічні дослідження впливу науково-технічного прогресу на суспільство, соціально-психологічні та соціокультурні фактори. Використано загальнологічні наукові методи аналізу та синтезу проблеми, здійснено формалізацію результатів вітчизняних і зарубіжних досліджень, порівняння існуючих експертних оцінок з метою виявлення суттєвих і другорядних аспектів проблеми. На підставі аналізу показано, що науковотехнічний прогрес, змінюючи навколишній світ людини, фундаментально скорегував її можливості щодо вибору інформації, її критичного аналізу, формування об'єктивних рішень. Людині та суспільству в цілому все більше надаються не дані для аналізу, а інформація у вигляді готових висновків. Залежність людини від інформаційних технологій грунтується на припущенні, що їх створення є природною проєкцією внутрішнього світу людини, її поглядів і мотивів. Тому ця залежність є зворотною стороною існуючої зони технологічного комфорту, умов життя і спілкування. Водночас конкуренція вимагає постійного оновлення людьми знань про технології, що тільки посилює цю залежність, проявом якої є підвищення особистих енергетичних витрат і психологічної втоми, виникнення проблем мотивації. Порушено одну з умов ефективного існування людини в інформаційній системі - синхронізація процесів оброблення інформації, що має негативні психологічні та соціокультурні наслідки. Зворотною тенденцією є лавиноподібне включення людини, через індивідуальні засоби комунікації, у процес створення інформації, що вже значно вплинуло на її якість, масштаби, суспільні погляди, пріоритети. Зроблено висновок, що безпрецедентного рівня сягнули як взаємозалежність і взаємовплив людини і технологій, так і зміни у соціокультурній сфері. Наголошено на необхідності розширення наукових досліджень цієї залежності, негативних факторів, пов'язаних з її існуванням та використанням, пошуку шляхів покращення ситуації, які лежать в напрямі розвитку особистої та суспільної моралі, етосу людини та спільноти.

Досліджено проблему власності як умову розвитку цивілізації і свободи людини. Встановлено, що право власності робить людей відповідальними за свої дії у сфері соціально-економічної, політичної і культурної діяльності, а суспільство, засноване на приватній власності, розвивається шляхом інституціалізації справедливості. Доведено, що власність існує в єдності з основними характеристиками життя людини - правом, політикою, економікою, через які відбувається процес усвідомлення людиною свого "Я" відносно інших.

Здійснено спробу виявити національний етос польської музики у Першому (2016 р.) та Другому (1933 р.) скрипкових концертах К. Шимановського. Розглянуто особливості тематизму солюючої скрипки та його розвитку у контексті імпресіоністичної (Перший концерт) та неофольклористичної (Другий концерт) музичної виразовості. Виявлено, що ліричний етос Першого концерту авангардною для свого часу музичною мовою відображає усталені національні характеристики, а екзальтація та споглядання у Другому пов'язані з сучасним представленням польської етнічної характерності та архаїчної фольклорної інтонаційності, чим перегукується з ідеалами "Молодої Польщі" та здобутками І. Стравінського, Б. Бартока та ін. Підкреслено, що скрипкові концерти К. Шимановського повернули розвиток жанру на нові орієнтири, композитор у співпраці з П. Коханьським створив новий скрипковий стиль ХХ ст. (А. Калениченко) та у високохудожній формі втілив дві грані етосу польської музики - витонченого ліризму та етнічно-зумовленої екзальтації.

Досліджено проблему власності як умову розвитку цивілізації і свободи людини. Встановлено, що право власності робить людей відповідальними за свої дії у сфері соціально-економічної, політичної і культурної діяльності, а суспільство, засноване на приватній власності, розвивається шляхом інституціалізації справедливості. Доведено, що власність існує в єдності з основними характеристиками життя людини - правом, політикою, економікою, через які відбувається процес усвідомлення людиною свого "Я" відносно інших.

Досліджено світоглядні джерела й умови формування уявлень про покликання людини у європейській культурі. Зокрема розкрито особливості розуміння покликання в юдео-християнській традиції та в сучасних доктринах християнських церков, проаналізовано чинники трансформації і секуляризації ідеї покликання в історичному та соціальному аспектах. Досліджено концептуальні основи етики покликання у європейській філософії (Аристотель, М. Вебер, М. Гайдеґґер, Ф. Гатчесон, С. К'єркегор, М. Лютер, Е. Левінас, Ж.-Ж. Руссо та ін.), можливості та межі поєднання онтології й етики в аналізі феномена покликання, взаємозв'язок поняття покликання з поняттям блага, з ідеями гідності та моральної автономії особистості, ідентичності й автентичності існування, людяності, відповідальності, цілісності людського життя. Обґрунтовано релевантність герменевтико-феноменологічного підходу до дослідження феномена покликання, сформульовано концепцію аналізу покликання як відповіді на поклик. Поклик виявляється у переживанні та розумінні людиною власного буття і в сприйнятті нею соціальних спонук як спрямування на реалізацію екзистенційної істини та понадособистісного блага. На основі проведеного теоретичного аналізу та власного емпіричного дослідження ціннісних орієнтацій і мотивації молодих людей у сфері освіти виявлено структуру феномена покликання як смислової єдності елементів досвіду "бажання - здібності - реалізація - благо". Сформульовано визначення: покликання - це смислове ціле, яке об'єднує особистісні бажання, здібності, діяльність для їх реалізації й оцінку досягнутих результатів відповідно до розуміння людиною особистісного, суспільного або духовного блага, на яке вони спрямовані. Розкрито ціннісні засади та моральні чесноти, необхідні для формування покликання людини, сенс особистісної відповідальності й етичні передумови розв'язання моральних суперечностей у здійсненні покликання. За результатами міжкультурного порівняльного аналізу виявлено спільні риси та відмінності у розумінні покликання студентської молоді з України та США, зумовлені зокрема релігійною традицією. Розкрито значущість мотиваційного чинника покликання в учительській професії й у професійній етиці загалом. Визначено характеристики етосу професійного покликання вчителя та покликання учнівства, розглянуто перспективи впровадження чинника покликання в освітній практиці. Зроблено висновок про необхідність подальших досліджень проблем етичної мотивації особистості в навчанні й у професійному житті. Підсумовано, що дослідження феномена покликання сприяє розумінню шляхів і орієнтирів людського розвитку та гуманізації сучасного світу в цілому.