Розглянуто можливість погляду на людину та особистість в контексті певної спільності основоположних ідей трьох науково-світоглядних напрямів - синергетики, екзистенціалізму та персонології. Інтеграція цих ідей при поясненні взаємодії особистості і зовнішнього середовища дозволяє глибше осмислити сутність особистісної орієнтації сучасного освітнього процесу.

Розглянуто структуру та напрями розвитку персонології як науки. Висвітлено історію розвитку ідей про особистість. Приділено увагу феноменології внутрішнього світу та життя особистості. Надано визначення особистості в категоріях "суб'єкта" і "відображеної суб'єктивності". Охарактеризовано культурно-психологічну модель індивідуальності. Подано інформацію про екзистенційно-рефлексивний підхід до індивідуальності.

Проаналізовано фундаментальну методологічну проблему права у контексті гносеологічних меж і можливостей пізнання права, зв'язку реалізації права з професійною культурою юриста, філософського осмислення правової реальності, єдності цінності та істини в праві, філософії злочину, соціальної справедливості як фундаментального принципу правознавства, людини в праві, історіографічних проблем філософії права, феномена європейського права. З'ясовано, що будь-яке розуміння права зобов'язане спиратися на розгорнуту концепцію людини, точніше особистості. І це - персонологія, до змісту якої як обов'язкові базові елементи повинні входити, по-перше, аналіз права як аксіологічного за своєю природою соціального ноумена, по-друге, системна побудова моральних основ права як концепція обов'язку, справедливості, суспільних та особистiсних ідеалів i, по-третє, концепт становлення особистості як справжнього homo juridicus.

На ємному науковому доробку вчених XIX і XX століть описано еволюцію поглядів, концепцій, теоретичних і методологічних підходів, які призвели до виділення в останній чверті минулого століття в окремний лінгвістичний напрям лінгвоперсонології - науки про мовну особистість. У хронологічному порядку наведено розвиток у мовознавчих працях антропоцентричної парадигми, формування теоретичних засад лінгвоперсонології та її зв'язок із персонологією та персоналізмом.

Мета роботи - історико-філософська реконструкція антропологічних студій в радянській Україні. В філософській традиції незалежної України існує думка про те, що на перетині 60 - 70-х рр. XX століття відбувся антропологічний поворот у вітчизняній філософській думці. Автори здійснюють цілісну та комплексну реконструкцію філософського осмислення людини у напрацюваннях вітчизняних мислителів радянської доби. Доведено, що до виникнення Інституту філософії АН УРСР та відновлення філософського факультету Київського державного університету в працях вітчизняних філософів 20 - 30-х рр. XX століття акцент робиться здебільшого саме на "ідеологічному" факторі існування людини. Виявлено та прослідковано специфіку та особливості трансформації основних акцентів у філософсько-антропологічних розвідках вітчизняних радянських дослідників у післявоєнний період. Розвиток досліджуваної проблематики в радянській Україні відбувався двовекторно: з однієї сторони, в центрі уваги була людина як соціальний феномен та "продукт ідеології", а, з іншої сторони, екзистенційні аспекти людського буття з її внутрішніми суперечностями, осмисленням її природи та сенсу існування. Встановлено, що антропологічна проблематика була в центрі уваги не лише науковців ІФ АН УРСР (Є. Андрос, Н. Головко, П. Копнін, Ю. Охріменко, Л. Сохань, В. Табачковський, В. Шинкарук), але й викладачів КДУ (Ф. Байкін, І. Бичко, М. Дученко, І. Надольний). Обгрунтовано тезу про те, що, на відміну від 1940 - 1950-х рр., коли у центрі уваги були філософські проблеми природознавства та філософська персонологія, у 1960-х рр. стають актуальними не лише філософсько-антропологічні студії, але й етикоестетична проблематика, логіка та науковий атеїзм.

Мета роботи - історико-філософська реконструкція антропологічних студій в радянській Україні. В філософській традиції незалежної України існує думка про те, що на перетині 60 - 70-х рр. XX століття відбувся антропологічний поворот у вітчизняній філософській думці. Автори здійснюють цілісну та комплексну реконструкцію філософського осмислення людини у напрацюваннях вітчизняних мислителів радянської доби. Доведено, що до виникнення Інституту філософії АН УРСР та відновлення філософського факультету Київського державного університету в працях вітчизняних філософів 20 - 30-х рр. XX століття акцент робиться здебільшого саме на "ідеологічному" факторі існування людини. Виявлено та прослідковано специфіку та особливості трансформації основних акцентів у філософсько-антропологічних розвідках вітчизняних радянських дослідників у післявоєнний період. Розвиток досліджуваної проблематики в радянській Україні відбувався двовекторно: з однієї сторони, в центрі уваги була людина як соціальний феномен та "продукт ідеології", а, з іншої сторони, екзистенційні аспекти людського буття з її внутрішніми суперечностями, осмисленням її природи та сенсу існування. Встановлено, що антропологічна проблематика була в центрі уваги не лише науковців ІФ АН УРСР (Є. Андрос, Н. Головко, П. Копнін, Ю. Охріменко, Л. Сохань, В. Табачковський, В. Шинкарук), але й викладачів КДУ (Ф. Байкін, І. Бичко, М. Дученко, І. Надольний). Обгрунтовано тезу про те, що, на відміну від 1940 - 1950-х рр., коли у центрі уваги були філософські проблеми природознавства та філософська персонологія, у 1960-х рр. стають актуальними не лише філософсько-антропологічні студії, але й етикоестетична проблематика, логіка та науковий атеїзм.

Вперше на основі ретроспективного аналізу змісту, форм і методів художньої освіти в початкових і середніх навчальних закладах Херсонської губернії другої половини XIX - початку XX ст. виявлено тенденції її розвитку. Охарактеризовано передумови становлення художньої освіти у Херсонській губернії. Обгрунтовано періодизацію розвитку художньої освіти в початкових і середніх навчальних закладах Херсонської губернії другої половини XIX - початку XX ст., яка включає три періоди: 1865 - 1870 рр. - період зародження професійних засад художньої освіти; 1871 - 1899 рр. - період інтенсивного розвитку закладів художнього спрямування, інноваційних пошуків художників, педагогів; 1900 - 192.0 рр. - період реформування художньої освіти регіону. Проаналізовано сучасні тенденції розвитку художньої освіти у шкільництві Херсонщини. Здійснено прогностичне обгрунтування перспектив творчого використання прогресивних надбань, ідей художників, педагогів регіону в контексті реформування сучасної художньої освіти на державному та організаційно-педагогічному рівнях. Розроблено методичні рекомендації для студентів мистецьких факультетів вищих навчальних закладів "Персонологія художньої освіти Херсонщини (друга половина XIX - початок XX ст.)".

Досліджено персоналістичні моделі, запропоновані представниками психоаналізу, аналітичної психології, структурною психологією, екзистенціалізмом, дослідниками суб'єкта і інтерсуб'єктності. Акцентована увага на культурологічній праці О. Старовойтенко про життя особистості в культурі, розробці нею персонології як "науки синтезу". Взявши за основу авторське визначення поняття "персоносфера" Г. Хазагерова, запропоновано власну інтерпретацію терміну "персоносфера української пісенної естради". Завдяки національній персоносфері української пісенної естради, яка зберігає образи всіх її діячів і образи, створені ними, можна краще розуміти власну культуру. Така персоносфера об'єднує творчі особистості цього сегменту культури, робить їх зрозумілими один одному, полегшує спілкування з ними.

Мета дослідження - висвітлити внесок українських дослідників Пряшева як органічний компонент українського перекладознавства та перевірити, наскільки такий підхід потребує зміни принципів для опису української національної наукової традиції. Головними дослідницькими завданнями були: перевірка принципів для вивчення історії українського перекладознавства, встановлення джерел, розгляд ключових видань і публікацій, з'ясування ролі національности й наукових інституцій у розвитку наукових напрямів. Методологія грунтується на принципах вивчення наукового контексту, іманентности та відповідности, що забезпечує об'єктивний історіографічний аналіз та створює можливості для вичерпного історіографічного синтезу. Наукова новизна полягає у залученні комплексу матеріалів із Пряшівщини до систематичного вивчення історії українського перекладознавства. Висновки: як засвідчує історія перекладознавчих досліджень пряшівських українців, найважливішими чинниками для ідентифікації приналежности окремих праць до національної наукової школи залишаються мова та національність, а генетичнізв'язки (посилання на джерела) та типологія методів важливі, але українське перекладознавство - як і більшість національних шкіл перекладознавства у світі - не витворили особливої національної теорії перекладу. Водночас, існує небезпека, що "українське перекладознавство" Пряшівщини втратить тяглість із традиціями перекладознавства Української держави й існуватиме лише як частина "словацької школи україністики". Для підтримання розвитку пряшівської школи, що буде найкориснішим і для України, і для Словаччини, потрібно зміцнювати й розширювати українські науково-дослідні інституції Пряшівщини.