Наведені основні напрямки профілактики розвитку гострої кишкової непрохідності в пацієнтів після оперативних втручань. Основу профілактики становлять принципи швидкого післяопераційного відновлення за програмою ERAS, що широко застосовується в різних галузях. Базові принципи програми ERAS відповідають трьом періодам: передопераційному, інтраопераційному й післяопераційному. У передопераційному періоді велику увагу приділяють підготовці пацієнта й корегуванню станів, що можуть бути причиною тривалого відновлення після операції (наприклад, анемії). Інтраопераційно рекомендують застосовувати комбіновані принципи анестезії, що дозволяють зменшити використання опіатів та анестетиків, на основі регіонарних і місцевих методів знеболювання. На цьому етапі важливим є якісний моніторинг, що дозволяє запобігти інтраопераційній гіпо- і гіперволемії. Під час післяопераційного періоду ключову роль відіграють якісне знеболювання, профілактика нудоти й блювання, ранній початок ентерального харчування пацієнтів і рання рухова активність пацієнтів.

Мета роботи - вивчити особливості накопичування антибіотиків у червоподібному відростку після різних способів їх уведення. Спостереження проведено щодо 160 хворих, яким антибіотик вводили різними способами: 53 - внутрішньом'язово; 52 - внутрішньовенно; 55 - лімфотропно. Частині хворих антибіотик вводили за 1 год до операції, решті - за 2 год. Після апендектомії із кожної третини видаленого червоподібного відростка (проксимальна, середня, дистальна) робили гомогенат, який засівали у чашці Петрі на лабораторній культурі E. coli. Через добу визначали зони затримки росту зазначеної лабораторної культури у міліметрах, за розмірами яких судили про рівень накопичення антибіотика. Після внутрішньом'язового введення антибактеріальний препарат у тканинах червоподібного відростка не накопичувався. Після внутрішньовенного введення за 1 год до операції цефтріаксон накопичувався у 65,4 % хворих у проксимальній і середній третинах червоподібного відростка, у 34,6 % хворих у верхівці відростка накопичення антибіотика не спостерігали. Після введення антибіотика за 2 год до операції його концентрація зменшувалася удвічі. Після лімфотропного введення антибіотик накопичувався у всіх частинах червоподібного відростка, а через 2 год його кількість значно збільшувалася. Висновки: накопичення антибіотика у червоподібному відростку після внутрішньовенного введення швидко зменшувалося, а після лімфотропного - збільшувалося, що свідчить про перевагу лімфотропного способу, який при гострому апендициті має стати альтернативним, оскільки він адресний і накопичувальний.

Гостра спайкова кишкова непрохідність є складною та, нерідко, непередбачуваною за перебігом патології. Тому вивчення патоморфологічного компонента цієї проблеми має значення для вибору адекватної хірургічної та консервативної терапії захворювання. Мета дослідження - дослідити патоморфологічні зміни очеревини у хворих на гостру спайкову кишкову непрохідність та визначити основні закономірності формування спайок. Дослідженням охоплено 117 оперованих хворих з гострими захворюваннями органів очеревинної порожнини запального характеру, які в різному ступені супроводжувались пошкодженням мезотелію очеревини. Забір матеріалу для морфологічних досліджень проводили відповідно до стандартних вимог для виготовлення гістологічних препаратів. Біоптати містили ділянки тканини спайок та очеревини. Дослідженням біопсійного матеріалу очеревини ділянки локального перитоніту встановлено, що в частини мезотеліоцитів розвивались виражені дистрофічні зміни, в окремих клітин із переходом у некроз. Просвіти судин мікроциркуляторного русла помірно розширювались, виповнювались еритроцитами, в окремих із них розвивались стази. Основним компонентом вогнища запалення було наростання катаболічних процесів, які призводили до порушення обміну речовин у сполучній тканині, накопичення продуктів розпаду жирового й вуглеводного обміну та розвиток тканинного ацидозу. Висновок: для спайкової хвороби притаманне велике різноманіття патоморфологічної картини, яке зумовлено фазовістю розвитку запального і гіперпроліферативного процесів, що є принциповим у патогенезі спайкової хвороби.

Дане клінічне спостереження підтверджує статистичні дані про низьку частоту (1,0 - 5,0 %) кишкової непрохідності, що виникає через інвагінацію товстої кишки внаслідок злоякісних новоутворень. Низька частота захворювання зумовлює труднощі у правильному виборі методів діагностики та своєчасному встановленні діагнозу, що призводить до ускладнень та негативного впливу на лікування.

Увагу приділено покращенню результатів діагностики та лікування тонкокишкових кровотеч шляхом обґрунтування, розробки та впровадження діагностично-лікувального алгоритму. Проведено аналіз результатів діагностики та лікування 194-ох пацієнтів із тонкокишковими кровотечами. Середній вік хворих склав 45,3 ± 1,3 років, чоловіків було 126 (65 %), жінок - 68 (35 %). Основну групу склали 98 хворих, за період із травня 2013 р. по грудень 2019 р. і яким проводилися діагностика та лікування за розробленим діагностично-лікувальним алгоритмом, що включав капсульну ендоскопію та двобалонну ентероскопію. Групу порівняння склали 96 хворих, за період із квітня 2000 р. по грудень 2013 р. і яким проводилися діагностика та лікування за традиційною схемою, що включала езофагогастродуоденоскопію, відеоколоноскопію, контрастну рентгенографію тонкої кишки, гемостатичну й інфузійну терапію. Доведено, що використання розробленого діагностично-лікувального алгоритму при тонкокишкових кровотечах мало суттєві переваги у порівнянні з традиційними методами, а саме: джерело кровотечі в основній групі виявлено у 92,8 % хворих проти 57,3 % у групі порівняння; відсутність діагностичних лапаротомій в основній групі проти 4,2 % в групі порівняння; консервативна терапія була ефективною у 41,8 % хворих основної групи та в 76 (79,1 %) у групі порівняння; ендоскопічний гемостаз проведено 58,2 % пацієнтів основної групи, а в групі порівняння - у 9,3 %; ендоскопічних підслизових резекцій в основній групі проведено 4,01 %, а у групі порівняння - 4,1 %; резекції тонкої кишки в основній групі виконано 12,2 % пацієнтів, тоді як у групі порівняння - 4-ом (4,2 %); зменшення частоти рецидивів кровотечі до 8,1 % проти 39,6 % у групі порівняння; летальності з 12,5 % до 1,02 %.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.465.305.6

Рубрики:

Ілеус (непрохідність кишечника)

Шифр НБУВ: Ж26838 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Описано наблюдение пациентки 50 лет, госпитализированной в гинекологическое отделение с болями внизу живота. В ходе экстренной операции был вызван хирург-консультант и произведена илеоцекальная резекция. В послеоперационном периоде развились свищи и другие осложнения. Поставлен диагноз болезни Крона, который впоследствии не подтвердился. При повторном исследовании хирургического препарата значительных гистологических изменений не выявлено. Несколько лет спустя был диагностирован дивертикулит сигмовидной ободочной кишки.

Дивертикул Меккеля не має чіткої клінічної картини незалежно від віку пацієнта до моменту виникнення його ускладнень. Наведене клінічне спостереження вкотре підтверджує складність встановлення діагнозу ДМ на доопераційному етапі та необхідність пам'ятати про нього при диференціальній діагностиці причин гострої кровотечі в порожнину травного каналу.

Мета роботи - аналіз досвіду надання медичної допомоги пораненим з вогнепальною бойовою травмою живота, які перебували на лікуванні у Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону (м. Дніпро), з визначенням подальших кроків щодо оптимізації лікувально-діагностичних заходів для цієї категорії пацієнтів. Вивчено медичні картки 27 стаціонарних хворих з вогнепальними проникаючими пораненнями черевної порожнини, які були оперовані на першому етапі у мобільних госпіталях, а потім доставлені до Військово-медичного клінічного центру Східного регіону. За характеристикою снаряду, що завдав поранення, осколкових поранень було 20 (ізольованих - 2, множинних - 5, поєднаних - 13), кульових - 7 (ізольованих - 1, множинних - 3, поєднаних - 3). Торакоабдомінальних поранень було 7, з них 6 - осколкових, 1 - кульове. У 18 пацієнтів лікування полягало у виконанні оперативного втручання в один етап, у 9 - в декілька етапів. Серед поранених, які потребували багатоетапного лікування, 77,8 % мали ушкодження товстої кишки. Виконання повторних оперативних втручань, що було більш характерно для поранених з ушкодженням товстої кишки, призводило до появи післяопераційних ускладнень (злукова кишкова непрохідність, перитоніт тощо), збільшення у 2,6 разу кількості гнійних ускладнень з боку післяопераційної рани, практично у 2 рази середнього показника ліжко-днів, що потребувало пропорційного збільшення витрат військової системи охорони здоров'я. Висновки: серед вогнепальних проникаючих поранень черевної порожнини переважають множинні і поєднані осколкові поранення. Загалом методом кореляційно-регресивного аналізу встановлено статистично значущий зв'язок між ушкодженням товстої кишки та збільшенням вірогідності розвитку ускладнень і тривалості лікування. Поранення товстої кишки є предиктором тяжчого перебігу бойової травми живота та розвитку ускладнень, що зумовлює необхідність розробки диференційованого підходу до оперативного лікування цієї категорії поранених з тим, щоб зменшити кількість ліжко-днів та вірогідність розвитку ускладнень.

Мета роботи - визначення ролі і місця лапароскопічної апендектомії (ЛА) у постковідному періоді. ЛА виконана 73 хворим, які перенесли COVID-19. Для діагностики гострого апендициту була використана шкала Альварадо. Термін встановлення діагнозу гострого апендициту у 87,7 % хворих становив 6 год і більше, а термін доопераційного спостереження - (12,7 +- 3,1) год. Характерною була флегмонозна форма запалення червоподібного відростка (61,4 %). Антитіла IgMSARSCov-2 (COVID-19) та IgGSARSCov-2 (COVID-19) визначені у 100 % хворих із гострим апендицитом. ЛА у хворих, які перенесли COVID-19, безпечна. Висновки: перебіг гострого апендициту у хворих, які перенесли COVID-19, має певні клінічні особливості. Діагностика гострого апендициту у таких хворих повинна бути швидкою і точною. Апендектомію у хворих у постковідному періоді слід виконувати до розвитку ускладнень гострого апендициту. ЛА у хворих, які перенесли COVID-19, повинна стати "золотим стандартом" операцій при гострому апендициті.

На людину в сучасному глобалізованому світі значний вплив чинять неймовірно збільшений потік інформації, що одержується в основному з електронних носіїв, шалені швидкості, складні високотехнологічні робочі процеси, нездорове довкілля, іноді не прості стосунки в суспільстві, завищені вимоги до себе та інших тощо. Усе це призводить до передчасного виснаження творчого ресурсу організму, ослаблення його та розвитку різноманітних захворювань, до того ж у більш ранньому віці, у тому числі онкопатології. Мукоцеле апендикса належить до рідкісної патології з нехарактерними клінічними проявами, що часто нагадують гострий апендицит. Оперативне втручання має виконуватися з максимальною профілактикою потенційної дисемінації вмісту пухлинного утворення, і обсяг його залежить від гістологічної форми згаданої патології. У пацієнтки, що було обстежено, хронічний хворобливий процес апендикса гостро "вибухнув" клінікою гострого апендициту, чим і привернув належну увагу свого носія і медиків. Вчасно проведена стандартна апендектомія на сьогодні призвела до одужання хворої. Інакше перебіг захворювання міг би закінчитися несприятливо. Мета дослідження - нагадати всім про важливість своєчасної діагностики захворювання, точність якої підтверджує патогістологічне дослідження операційного матеріалу зміненого хворобою органа. Проаналізовано клінічний випадок мукоцеле/муцинозної цистоаденокарциноми апендикса у хворої В., 51 рік, що проявилося симптоматикою гострого апендициту, з практичної роботи авторів. Подано результати лабораторно-інструментального обстеження пацієнтки. Проте справжні хворобливі зміни апендикса встановлено постопераційно.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.465.305.5 + Р415.160.23

Рубрики:

Дивертикули

Цукровий діабет

Шифр НБУВ: Ж22945 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Сіністральна портальна гіпертензія є особливим чинником шлунково-кишкової кровотечі. Якщо немає хронічного захворювання печінки у хворих із спленомегалією, портальною гіпертензією, наявністю ізольованих шлункових вариксів та повторних профузних кровотеч, хронічні захворювання підшлункової залози повинні розглядатися як патогенетичний чинник даного захворювання. Резекція дна шлунка, у якому знаходяться варикозно розширені вени, зумовлюючи кровотечу, та спленектомія ліквідують не тільки джерело кровотечі, а й патологічне коло системних колатералей, які існують у хворих із сіністральною портальною гіпертензією.

Основні зусилля анестезіолога під час знеболювання оперативного втручання з приводу гострої кишкової непрохідності мають бути спрямованими на стабілізацію гемодинаміки пацієнта і компенсацію водно-електролітних розладів, які виникли в передопераційному періоді. Для цього слід широко використовувати сучасні засоби моніторингу гемодинаміки, температури, респіраторної механіки і функції газообміну. Ефективне моніторування вказаних функцій і раннє застосування у разі артеріальної гіпотензії помірних доз вазопресорів дозволяють стабілізувати гемодинаміку й обмежити обсяг інтраопераційної інфузії. Препарати для інфузії слід цілеспрямовано обирати з урахуванням виду електролітних порушень, а як базові розчини доцільно застосувати збалансовані кристалоїди. Під час вибору засобів, а також доз препаратів для знеболювання та анестезії перевагу слід надавати тим, що надають змогу якнайшвидше пробудити хворого після анестезії та сприяти його ранній активізації та реабілітації. Де це можливо, методи загальної анестезії слід доповнювати регіонарною анестезією та післяопераційною регіонарною аналгезією. Питання про уникнення інтраопераційної інтубації кишечника, а також раннє видалення назоєюнального та/чи назогастрального зондів у післяопераційному періоді повинно вирішуватися разом із хірургами, що часто надає змогу зменшити відчуття нудоти та пришвидшувати післяопераційну реабілітацію хворих. Для ефективного післяопераційного контролю нудоти та блювання в разі гострої кишкової непрохідності часто необхідно застосовувати комбінацію препаратів, що знижують гастроінтестинальну секрецію, з препаратами, які пригнічують регуляцію блювотного рефлексу в центральній нервовій системі, а також із прокінетиками, що покращують евакуацію шлункового вмісту.

Впервые в отечественной литературе исчерпывающе полно собраны воедино разного рода мальформации (аномалии развития) и врожденные заболевания толстой кишки. Наряду с хорошо известными формами врожденной патологии толстой кишки (болезнь Гиршпрунга, Долихоколон и др.) дана характеристика сравнительно недавно выявленных заболеваний (наследственный неполипозный рак толстой кишки). С современных позиций представлен обязательный и дополнительный диагностический стандарт каждого заболевания, а также методы его лечения, включая консервативную терапию и малоинвазивные технологии.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.465.203.2-5 + Р457.465.303.2-5 + Р410

Рубрики:

Хірургічне лікування гастродуоденальних кровотеч

Хірургічне лікування кровотеч кишечника

Хвороби систем кровообігу і лімфообігу

Шифр НБУВ: Ж26838 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто складні для діагностичного пошуку захворювання - запальні захворюванням кишечника (ЗЗК). Часте ускладнення ЗЗК гострими хірургічними проявами, можливість їх дебюту з хірургічних уражень обумовлює практичну необхідність обізнаності лікарів у питаннях менеджменту ЗЗК з ускладненою патологією. Наведено клінічний випадок - ускладнення неспецифічного виразкового коліту множинними перфораціями товстої кишки, що не були розпізнані своєчасно. Проведений діагностичний пошук дозволив інтраопераційно з'ясувати причини розвитку гострих хірургічних проявів, діагностувати ускладнення, а призначене адекватне постопераційне лікування стабілізувало стан хворої.

Мета роботи - підвищити ефективність надання хірургічної допомоги пораненим з бойовою травмою товстої кишки на етапах медичної евакуації шляхом удосконалення підходів до оцінки тяжкості стану, діагностичної та лікувальної тактики, зокрема, впровадити технології контролю ушкоджень - damage control surgery. Проаналізовано результати лікування 23 пацієнтів з пораненнями і травмами товстої кишки, яких було розподілено на дві клінічні групи - контрольну й основну. До контрольної групи увійшли 8 поранених (2014 - 2018), у яких застосовували хірургічну тактику, засновану на принципах стандартної колопроктології; до основної - 15 поранених (2016 - 2021), лікування яких грунтувалося на селективному підході до вибору хірургічної тактики на II рівні медичної допомоги. Середній вік пацієнтів становив 33 роки (20 - 45 років), тяжкість ушкодження за шкалою Injury Severity Score була оцінена в середньому в 23 бали. Враховуючи, що тяжкий стан постраждалих основної групи погіршувався під час виконання оперативного втручання, у них застосовували багатоетапну хірургічну тактику damage control surgery. Із 15 поранених основної групи, у яких було застосовано диференційований вибір хірургічної тактики з урахуванням ступеня тяжкості стану, обсягу і ступеня тяжкості ушкоджень та технології damage control surgery, вдалося зберегти життя 12 і отримати у них добрі віддалені результати. Висновки: у поранених з бойовою травмою товстої кишки застосування технології damage control surgery дозволяє уникнути життєво небезпечних ускладнень і врятувати їм життя.

Мета роботи - покращити результати лікування постраждалих з вогнепальними проникаючими пораненнями живота з ушкодженням товстої кишки шляхом упровадження принципу відповідності об'єму ушкодження обсягу первинного оперативного втручання за рахунок органозберігальних операцій. Проаналізовано 164 вогнепальних поранення живота з ушкодженням товстої кишки у 151 постраждалого. Всі поранені - чоловіки у віці від 19 до 58 років, середній вік становив (34 +- 5,2) року. Проникаючі наскрізні поранення живота були у 48 (31,8 %) пацієнтів, сліпі - у 103 (68,2 %). За характером ушкодження товстої кишки десерозацію виявлено у 8 (5,3 %) постраждалих, сліпе поранення - у 57 (37,7 %), наскрізне - у 86 (57,0 %). Кульові поранення були у 31 (20,5 %) постраждалого, осколкові - у 120 (79,5 %). Поранення товстої кишки мали таку локалізацію: сліпа кишка - 37 (24,5 %) пацієнтів, висхідна ободова кишка - 19 (12,6 %), поперечна ободова кишка - 32 (21,2 %), низхідна ободова кишка - 18 (11,9 %), сигмоподібна ободова кишка - 33 (21,9 %), декілька відділів товстої кишки - 12 (7,9 %). Поранені були розподілені на дві групи в залежності від обсягу виконаного оперативного втручання: основну - 49 (32,4 %) поранених, яким виконали органозберігальні операції, та контрольну - 102 (67,6 %) поранених, у яких застосували резекційні методи. До органозберігальних операцій відносили ушивання дефектів товстої кишки з формуванням або без формування розвантажувальної коло- чи ентеростоми. Остаточне рішення щодо обсягу оперативного втручання приймали безпосередньо після ревізії органів черевної порожнини, оцінки характеру ушкоджень (особливу увагу приділяли розміру, локалізації і кількості дефектів кишечника, стану його брижового краю та адекватності кровотоку), наявності та давності розлитого перитоніту чи його відсутності, загального стану пораненого (об'єм крововтрати, наявність ознак сепсису, гемодинамічні показники та загальний характер поранень). Одне або декілька поранень товстої кишки, включаючи великі за розмірами, розглядали як показання до виконання органозберігальних втручань (ушивання рани кишки, ушивання рани кишки з колочи єюностомою, екстраперитонізація). У пацієнтів основної групи були меншими терміни перебування у стаціонарі і частота ускладнень, ніж у пацієнтів контрольної групи. Після реабілітації та етапного закриття розвантажувальних стом усі поранені основної групи повернулися до лав Збройних Сил України. Висновки: вибираючи метод хірургічного лікування вогнепальних поранень товстої кишки, слід грунтуватися на комплексному аналізі характеру бойової травми, стану пацієнта та ризику інтра- і післяопераційних ускладнень. Пріоритетність доцільно надавати органозберігальним втручанням як більш фізіологічним та таким, що дозволяють якнайшвидше повернути пораненого до виконання службових обов'язків. При виборі обсягу органозберігальної операції хірург повинен дотримуватись принципу відповідності об'єму ушкодження та загального стану пораненого обсягу оперативного втручання.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.465.305.6-59

Рубрики:

Ілеус (непрохідність кишечника)

Шифр НБУВ: Ж24159 Пошук видання у каталогах НБУВ