Проілюстровано на основі аналізу широкого кола джерел, літератури широке коло засобів формування історичної пам'яті українського суспільства. Доведено, що Києворуська спадщина державною політикою пам'яті репрезентувалась дієвим механізмом формування історичної свідомості. Розглянуто історичну пам'ять у сенсі тлумачення Києворуської спадщини в контексті європейського цивілізаційного вибору України, засобу формування історичної свідомості ролі літературно-мистецьких, релігійних, просвітницьких інструментів, діяльності "установ пам'яті" та "місць пам'яті". Схарактеризовано спадщину Київської Русі як ідеологічний ресурс державотворчих проектів доби середньовіччя та нового часу шляхом з'ясування обставин формування історичної пам'яті Київської Русі та Галицько-Волинської держави, проблем династичної спадщини у національно політичному проекті Русько-Литовської держави, Києворуського спадку у державотворчій спадщині Богдана Хмельницького та культурі Гетьманщини. Розглянуто обставини використання спадщини Київської Русі в ідеології російського самодержавства, зокрема через такі інструменти, як фальсифікація історичних джерел, конструювання політичних міфологем тощо. Розкрито широку палітру засобів використання спадщини у формуванні українською елітою Російської імперії власного державного проекту та тенденції актуалізації історичної пам'яті про Києворуську спадщину у політичних проектах Української народної республіки, доби гетьмана Павла Скоропадського та в українській діаспорі. Висвітлено обставини використання традицій Київської Русі в ідеологічній репрезентації та науковій інтерпретації радянської влади. З'ясовано роль спадщини Київської Русі у державотворчому і націотворчому проектах незалежної України.

Досліджено актуальні історіософські проблеми історії України та домінантних щодо неї націй у добу середньовіччя та ранньонового часу. Подано авторське бачення основних історичних і теоретичних проблем процесу інтеграції середньовічної та ранньонової династичної української історії у світову. На основі авторської методології з історіософського погляду розглянуто проблеми української та загальної історії, з'ясовано спільне та відмінне у менталітеті, специфіці державних утворень і функціонуванні політичних систем різних типів держав, які формувалися на досить відмінних географічних теренах. Комплексно висвітлено діалектику династичної історії України та династичної історії домінуючих націй (нормани, литовці, поляки, росіяни, австрійці) в середньовічну та ранньонову епоху. Особливу увагу звернено на явища конвергенції та дивергенції української та російської династичних історій.

Увагу приділено аналізу проблеми дослідження культурної спадщини, зафіксованої в нерухомих пам'ятках, з'ясуванню її ролі у формуванні історичної пам'яті. Охарактеризовано меморіальний компонент у формуванні історичної пам'яті народу. З'ясовано суспільне значення нерухомих пам'яток історії. Окреслено специфіку "місць пам'яті". Проаналізовано місце "Зводу пам'яток історії та культури України" у формуванні історичної пам'яті в сучасній Україні.

Проаналізовано такі категорії культурної пам'яті, як "м'яка пам'ять" і "тверда пам'ять". До складових "м'якої пам'яті" переміщених українців повоєнної Західної Німеччини належать публікація книг, видання періодики, виступи з доповідями та лекціями у таборах переміщених осіб, організація виставок народної творчості, проведення святкових заходів та днів пам'яті, які мали соборницький характер. До складових "твердої пам'яті" зараховуємо встановлення пам'ятників, хрестів і меморіальних дошок.

Сучасний стан гуманітарних студій визначається появою та еволюцією нових дослідницьких парадигм, розмиванням меж традиційних дисциплін, активним розвитком міждисциплінарних студій. Розширення теоретичного горизонту, методологічного та категоріального апарату в академічному середовищі актуалізували, зокрема, і проблему дослідження "пам'яті". Розглянуто історію становлення студій пам'яті як нового напряму наукових досліджень. Окреслено основні тенденції та етапи розвитку у західній науці та вітчизняному дискурсі.

Проанализированы поливариантный подход исследования исторического процесса, сущность которого заключается в использовании принципа плюрализма для изучения гносеологических, онтологических, аксиологических, логико-методологических оснований поливариантности в исследовании истории и для формирования исторического миропонимания. Рассмотрена возможность преодоления резкого противопоставления классической познавательной парадигмы и постмодернистского мировоззрения, которое привело к демонтажу фундаментальных концептов новой европейской рациональности, отказу от целостности, логики истории и наличию проблемы построения теоретической истории.

Проаналізовано політику пам'яті та функціонування свідомості населення щодо діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА). Удосконалено концептуальні підходи до тлумачення понять "політика пам'яті", "історична пам'ять" та "національна пам'ять". Вказано, що державні інституції, які виступали ретрансляторами політики пам'яті, зокрема Служба безпеки України (СБУ), Український інститут національної пам'яті (УІНП) та Верховна рада України (ВРУ), перебували під контролем державного керівництва та персонально президентів. Аналіз процесу створення пам'яток/меморіальних комплексів на честь діячів українського визвольного руху засвідчив різну політичну, культурно-естетичну та пам'яттєву самоідентифікацію населення країни для легітимізації поточної політики. Визначено місце та роль мас-медіа в контексті формування об'єктивного образу діячів ОУН та вояків УПА серед населення різних регіонів держави. Виокремлено вплив образу ОУН і УПА в навчально-освітній літературі на пересічного мешканця України. Вказано, що належному фаховому рівню здійснення політики пам'яті заважала низка причин: низький рівень історичних знань представників органів влади, причетних до здійснення комеморативних заходів, використання бренду українського визвольного руху в політичних дискусіях та виборчих кампаніях задля досягнення короткочасного ефекту рейтингу в українському суспільстві, нехтування позицій професійних істориків в представленні ОУН та УПА.

Ідеться про одну з центральних проблем історичної епістемології: взаємодію історії та пам'яті. Проблему розглянуто в контексті становлення "студій пам'яті" у західному суспільствознавстві. Подано короткий огляд тенденцій у розвитку відповідних досліджень в Україні. Проаналізовано найбільш відомі визначення "історичної пам'яті" та "історичної політики", розглянуто їх інтелектуальну генеалогію, запропоновано власні варіанти дефініцій.

На підставі аналізу виборчих програм, ухвал, законопроектів і діяльності найбільших політичних партій з 1989 по 2016 рр. розкрито суть і специфіку понять політики пам'яті та історичної пам'яті. Досліджено основні проблеми, напрями та форми взаємодії у даній сфері та їх вплив на формування історичної свідомості та національних цінностей та інтересів суспільства, адже з моменту свого створення політичні партії стають одним із головних суб'єктів націотворення та джерелом національного відродження. Зазначається, що ряд політичних партій неоднозначно і суперечливо тлумачать як польську, так і спільну історію з сусідніми державами історію, що призводить до зростання напруження та непорозуміння в соціумі. Наголошується, що історична тематика є визначальною для здійснення консолідації польського суспільства.

Розкрито основні аспекти проблеми синтезу континуального та дискретного під час дослідження історичного процесу в межах посттойнбіанської парадигми історії. Обгрунтовано погляд, що всесвітній історичний процес є єдиним континуальним процесом зі спадами та підйомами активності в життєдіяльності локальних цивілізацій, що складають елементи дискретності в історії. Показано, що в процесі еволюції філософських поглядів на історичний процес доцільно виокремити три періоди: класичний, некласичний та постнекласичний. Запропоновано визначення терміна "посттойнбіанство" та виокремлено основні методологічні принципи посттойнбіанської філософії історії. Проаналізовано авторську класифікацію філософських моделей історичного процесу й їх еволюцію у посттойнбіанській філософії. Досліджено фактори дискретності цивілогенезу. Доведено, що головним фактором, який забезпечує континуальність всесвітнього історичного процесу, є взаємодія культур і цивілізацій. Показано, що глобалізація вже створила необхідні умови для єдності людства, одночасно спричинивши зворотний процес його локалізації.

Проаналізовано історичну політику 1990 - 2000-х рр. на пострадянському просторі. Викладено питання про "ремесло" історика за умов інструменталізації минулого. Розкрито можливості виходу істориків за межі усталених та політично вмотивованих підходів щодо вивчення минулого.

Розкрито ставлення до офіційної політики в сфері культури та її наслідків станом на кінець 2013 р. Акцент зосереджено на офіційних даних і думках інтелектуалів та експертів українського громадського суспільства.

На підставі спадщини українських мислителів 60-х рр. XIX ст. - 70-х рр. XX ст. розкрито інноваційні особливості історичної пам'яті щодо обміркованих ідей. Зазначено, що у контексті (між)релігійних комунікацій, міждисциплінарного простору такі особливості у системі духовної культури взаємообумовлюються. Суперечності та гармонізація у виниклих процесах є об'єктивними, закономірними, бо історична пам'ять є однією з запорук у розвиткові духовно-культурної спадщини.

Теоретично обгрунтовано соціогуманітарні трансформації, їх загрози та можливості за сучасних глобалізаційних умов розвитку українського суспільства. Увагу закцентовано на ролі та значенні національної історико-культурної спадщини для формування консолідаційного потенціалу об'єктивної історичної пам'яті та її використанні у культурно-пізнавальній сфері та міжнародній діяльності. З'ясовано роль історичних музеїв як важливих пам'яткоохоронних і дослідницьких установ у системі суспільних цінностей і змістовного наповнення національної ідеї. Встановлено загальні чинники, які впливають на формування національної ідентичності в межах глобального світосприйняття.

Розкрито ціннісно-смислові характеристики дискурсивного виміру політики історичної пам'яті в Україні. Виявлено, що представлення історичної пам'яті у ЗМК і ЗМІ мають очевидні дискурсивні ознаки. Дискурси історичної пам'яті використовуються з метою владної легітимації. В українських умовах історичні дискурси, що відображають два основні історичні канони, залучаються з метою формування відповідних політичних і культурних ідентичностей, які, в свою чергу, виявляються у політичній, зокрема і в електоральній поведінці. "Боротьба за історію" в Україні є насамперед боротьбою за політичну владу. Доведено, що дискурс колективної пам'яті завжди спрямований на деконструкцію історичного канону, який слугує владній легітимізації. Обгрунтовано думку, що травматичний характер соціального досвіду та трагічність наративів визначають і труднощі провадження політики історичної пам'яті в Україні, що й зумовлює актуальність етико-політичних цінностей у здійсненні такої політики.

Проаналізовано роль історичної пам'яті та національної традиції у сучасній Україні. Показано, що українське суспільне та політичне життя перебуває у нерозривному зв'язку з традиціями. Історична пам'ять народу та національна традиція виступали основними елементами українського національного відродження. Розглянуто особливості визначення поняття національної традиції. Звернено увагу на політичний і соціальний різновиди традицій. Визначено характерні риси історичної пам'яті українців. Охарактеризовано суть модерністської концепції "винайдення традиції". Визначено роль церемоній і ритуалів як засобів відродження національних традицій та їх значення у контексті політичної освіти молоді. Визначено основні аспекти традиціоналістської культури селянської спільноти як невід'ємного компоненту культури українського народу. Розглянуто консерватизм як суспільно-політичну та ідейну течію, в основі якої - традиційні цінності суспільства. Доведено тезу, що активне наслідування та відтворення молоддю національної та культурно-історичної традицій є запорукою її політичної соціалізації та адаптації до сучасних суспільно-політичних реалій. Зроблено висновок, що прогресивний розвиток України, розбудова громадянського суспільства вимагають вивчення минулого країни та історичної пам'яті народу. Зроблено припущення, що актуальним у даному контексті буде звернення до національних традицій у державотворчих цілях. Роботу виконано із використанням таких методів, як проблемно-хронологічний, системно-структурний, логіко-аналітичний, емпірико-теоретичний.

История - важный фактор гражданского воспитания молодёжи. В наши дни в Литве, Латвии, Эстонии и странах СНГ противники мирного развития межгосударственного сотрудничества формируют негативный образ России. Используются технологии манипуляции сознанием, обращённые не только на сегодняшний день, но и в прошлое. Объектом особенно яростных атак в наши дни стала история Великой Отечественной войны. Политики стран Запада пытаются создать "новую" картину войны, исказить факты, чтобы "усовершенствовать" историю, принизить вклад СССР в победу над нацизмом. Происходящие процессы в идеологической сфере получили название "войн памяти". Ситуация требует ответа со стороны Российской Федерации на государственном уровне. Особенно важно защитить правду о Великой Победе 1945 года в год её 70-летнего юбилея. Важным инструментом "войн памяти" становится учебник истории. Статья посвящена состоянию исторического образования в современной Российской Федерации и его перспективам.

В есе Л.-Р. Біласа висвітлено походження, поширення й циркуляція у соціогуманітаристиці 1930 - 1950-х рр. теорії цивілізацій А. Дж. Тойнбі. Розглянуто соціокультурні передумови, культурні обставини, інтелектуальні, духовні настрої, індивідуальні психологічні відчуття й переживання визначних мислителів, які спричинилися до знакових спроб концептуалізації та представлення всесвітньої історії в контексті походження і становлення теорії А. Дж. Тойнбі.

Вперше розглянуто роль галузевих організацій у становленні та інституалізації культурної антропології як наукової дисципліни в США. З'ясовано особливості освітніх програм і викладання культурної антропології в американських університетах. Досліджено методологічні основи медичної антропології, пов'язані з ідеями Дж. Фостера, Т. Парсонса, А. Клеймана, Н. Шейпер-Хьюз, Е. Морана, А. Шанд та ін. Удосконалено наукові підходи попередників щодо становлення та розвитку культурно-антропологічних підходів у США з точки зору історичної науки. Розширено знання про сучасний стан і подальші перспективи культурно-антропологічного підходу в США наприкінці XX - на початку XXI ст. Набула подальшого розвитку систематизація історичних джерел і наукової літератури з проблеми дослідження.

Окреслено в тезовому вигляді вихідні положення дослідження культурно-історичної динаміки з позицій семіотики. Зроблено наголос на тому, що семіотичний підхід однозначно є виправданим у випадку інтерпретації історії, адже саме він має застосовуватися тоді, коли фокусом наукового пізнання постають процеси, об'єкти та явища, які мають неоднозначне трактування, є складними за структурою та не можуть бути адекватно витлумачені з позицій лише певних "одновекторних" точок зору. Проілюстровано деякі з основних вихідних положень відповідним історичним фактажем. При цьому до уваги береться цілий ряд порушених наукових проблем: розгляд історії не лише як семіотичної, а і як комунікативної системи; необхідність виокремлення мінімальної знакової одиниці історії; визначення комплексу парадигм і синтагм культурно-історичного процесу; демонстрація факту множинності коду як у випадку осмислення семіотичної структури історичної епохи, прийнятої як мінімальної смислової одиниці історії (космоархеологічний і системний коди), так і в разі інтерпретації сутності синтагми полілінійності (геокліматичний, космоархеологічний, системний коди). У висновках зроблено акцент на тому безперечному факті, що застосування семіотичного аналізу як дедуктивного методу дослідження надає можливість кваліфікувати культурно-історичний процес як складне багатошарове явище, і насамперед - як процес полілінійний. З'ясовано, що оперування поняттям семіотичного коду здатне забезпечити вихід на розуміння причин цієї полілінійності, а виділення історичної епохи як мінімальної смислової одиниці (свого роду "мікрознака") історії відкриває можливість осягнення сутності самого принципу диференціації культурно-історичного процесу на окремі "лінії" розвитку. Підкреслено, що обраний семіотичний підхід у дослідженні історії (і зокрема - визначення її парадигм і синтагм) надає можливість здійснити адекватну інтерпретацію культурно-історичної динаміки, адже передбачає розбудову комплексної - інтегративної - картини бачення поступу історії, осмисленої як результат залучення даних наук як гуманітарного, так і негуманітарного змісту.