Кн. 1. - 227с.

Т. 1. - 309 с.

Ця праця належить перу українського літературознавця і письменника, перекладача Івана Стешенка і присвячена історії українського театру. Матеріал поділений на 5 розділів. Перший розглядає загальні теоретичні питання (зародження театру, трансформація давніх культів у вистави), другий — народні романо-германські, слов'янські обряди, їх зміст. У третьому розділі розповідається про використання драми у цілях пропаганди християнства. Останні дві частини книги містять відомості про розвиток драми у різних слов'янських народів, аналіз творів Феофана Прокоповича.

Автор послідовно аналізує походження української мови, її місце серед інших слов'янських мов, досліджує фонетику та морфологію.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Дане видання є працею українського музикознавця-фольклориста Климента Квітки. Вона присвячена баладі про покритку, яка втопила свою дитину, її значенню в українському фольклорі та варіаціям цього твору у різних регіонах України. Автор наводить приклади з різних текстів і проводить порівняльний аналіз. Публікація “Українські пісні про дітозгубницю” є певним продовженням дослідження, розпочатого Володимиром Гнатюком (“Пісня про покритку, що втопила дитину”) та Леонідом Білецьким (“Історія баляди про покритку, що втопила дитину, в слов'янському фольклорі”).

Дане видання присвячене становленню культури в Україні. Дослідження ведеться від дослов'янських культур до українізації, культурної революції та опанування української пролетарської культури (1923-24 рр.). Загалом, українська культура розглядається з позицій державного устрою, суспільно-політичних подій, революцій, боротьби та бунту.

До книги ввійшли статті Степана Смаль-Стоцького "Найближчі завдання славістики" та Ярослава Рудницького "Українська славістика та її завдання".

Правильність усної мови визначається насамперед правильною вимовою звуків слова і правильним наголосом, а також правильним інтонуванням речення. Помилки в усній публічній мові не тільки утруднюють розуміння висловленого, але й заважають поширенню й усталенню норм літературної мови. Цей словник є першою спробою охопити і зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях. Крім широко відомої лексики, словник відбиває обмежену кількість спеціальної термінології.

Праця має на меті висвітлити погляди видатного закарпатця Юрія Венеліна на загальні питання слов'янознавства, показати його роль у розвитку болгарського відродження й вивченні історичного минулого українського, російського та інших слов'янських народів і разом з тим показати його діяльність крізь призму конкретної історичної епохи.

Східнослов'янське мовознавство не має ще вступного курсу до історії східньослов'янських мов. Такі вступні курси, як: "Введение в курс истории русского языка" А. Шахматова та "Введение в историю русского языка"Дурново можна вважати вже методологічно застарілими, та й не охоплюють вони всіх східньослов'янських мов, а тільки російську. А тим часом перед дослідниками виникає цілий ряд проблем, які треба дослідити перед тим, як почати саму історію цих мов – української, російської і білоруської.

Автор досліджує діяльність української інтелігенції з Закарпаття на території Російської імперії у першій половині 19 ст: М. Балуг'янського, Ю. Венеліна, В. Кукольника, П. Лодія та І. Орлая. Визначаються причини переселення інтелігенції з Закарпаття до Росії, значення цього процесу для розвитку освіти, історії, медицини в Росії і Російській Україні.

У монографії висвітлюються результати багатолітніх розкопок могильника межі нашої ери в с. Золота Балка на Нижньому Дніпрі, що дає можливість висвітити історію давнього населення Нижнього Подніпров'я в період соціально-економічних і етнічних змін. Могильник належав укріпленому пізньоскіфському поселенню, мешканці якого підтримували активні зв'язки з античними містами і сусідніми сарматськими, слов'янськими і фракійськими племенами, що надало їхній культурі синкретичний характер.

Т. 1 : А - Г. - 1972. - 968 с.

В предлагаемой монографии излагаются результаты исследований в области древнейшей духовной культуры славян. Крупнейшие отечественные лингвисты с мировым именем - Вячеслав Всеволодович Иванов (род. в 1929) и Владимир Николаевич Топоров (1928-2005) - осуществляют тщательнейшую реконструкцию праславянского текста, связанного с важнейшими параметрами духовной и материальной жизни древних славян. В его фрагментах участвуют существенные термины, лексической и фразеологической реконструкции которых посвящены этимологические разделы книги. При проведении этимологического анализа авторам пришлось обращаться как к данным других древних индоевропейских традиций, так и специально к фактам двух смежных ареалов - балтийскому и балканскому. Без такого широкого языкового и культурно-исторического контекста в настоящее время нельзя подходить к решению вопроса об этногенезе славян и о славянских древностях.

В монографии освещаются вопросы развития хозяйства восточных славян в период, когда они впервые упоминаются в исторических источниках. Подробно рассмотрен комплекс, который составляет сферу сельскохозяйственного производства (земледелие, животноводство, различные промыслы). Большое внимание уделяется железообрабатывающему и ювелирному ремеслу, а также гончарству.

Вып. 1 : (А - *besedьlivъ). - 1974. - 214 с.