Кн. 1. - 227с.

Т. 1 : (А-О). - 1886. - 608 с.

Засновник українського природознавства, автор перших підручників та творець термінології з різних природничих наук, український філолог Іван Верхратський був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-лікарської секції. Верхратський відомий своїми дослідженнями флори і фауни Східної Галичини. Окрім цього, Іван Григорович був автором наукових праць з української діалектології та лексикології: "Знадоби до словаря южноруского"; "Знадоби до пізнання угорсько-руских говорів". Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка досі є серед найґрунтовніших праць у цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словарця». Цінна зокрема тим, що писалася в часи, коли лемки ще компактно проживали на своїх етнічних територіях, тож автор мав змогу дослідити говірку у її природному стані. Поданий «Словарець» (обсягом майже 100 с.) є фактично лемківсько-німецьким диференційним діалектним словником.

Т. 1. - 309 с.

Ця праця належить перу українського літературознавця і письменника, перекладача Івана Стешенка і присвячена історії українського театру. Матеріал поділений на 5 розділів. Перший розглядає загальні теоретичні питання (зародження театру, трансформація давніх культів у вистави), другий — народні романо-германські, слов'янські обряди, їх зміст. У третьому розділі розповідається про використання драми у цілях пропаганди християнства. Останні дві частини книги містять відомості про розвиток драми у різних слов'янських народів, аналіз творів Феофана Прокоповича.

Мова арабської літератури й освіченого суспільства, що зберігся до цих пір - це значною мірою стародавню мову північних арабів. Певною мірою споріднені йому "сайхадскіе" мови мешканців Аравійського Півдня були майже повністю витіснені арабською мовою і його діалектами до XI століття н. е..; власне літератури на них практично не збереглося. Монументальні написи (починаючи з кінця II тисячоліття до н. Е..) - Це в основному лише короткі повідомлення культового та історичного характеру. Вони говорять про "торговому царстві" Маин, таких "військових" царствах, як Саба або Хімйар, складному соціальному ладі, пишному культі. Деякі поетичні перекази півдня збереглися в обробці на арабською мовою - в Корані, в книгах історика - географа ал-Хамданія (? -945), коментувати "хімйарской касиди" Нашуана ал-Хімйарі (? -1177); мабуть ці перекази розповідали і частиною співали особливі оповідачі. Більш ранні записи (до VII ст.) Практично не збереглися; легенди сильно перероблені ісламом і з історією мають мало спільного.

Автор послідовно аналізує походження української мови, її місце серед інших слов'янських мов, досліджує фонетику та морфологію.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Дане видання є працею українського музикознавця-фольклориста Климента Квітки. Вона присвячена баладі про покритку, яка втопила свою дитину, її значенню в українському фольклорі та варіаціям цього твору у різних регіонах України. Автор наводить приклади з різних текстів і проводить порівняльний аналіз. Публікація “Українські пісні про дітозгубницю” є певним продовженням дослідження, розпочатого Володимиром Гнатюком (“Пісня про покритку, що втопила дитину”) та Леонідом Білецьким (“Історія баляди про покритку, що втопила дитину, в слов'янському фольклорі”).

Дане видання присвячене становленню культури в Україні. Дослідження ведеться від дослов'янських культур до українізації, культурної революції та опанування української пролетарської культури (1923-24 рр.). Загалом, українська культура розглядається з позицій державного устрою, суспільно-політичних подій, революцій, боротьби та бунту.

До книги ввійшли статті Степана Смаль-Стоцького "Найближчі завдання славістики" та Ярослава Рудницького "Українська славістика та її завдання".

У словнику представлено лексику одного з південних говорів української мови. Укладений на власних матеріалах автора та з вислідів діалектологічних експедицій студентів. Для мовознавців — науковців, етнографів, викладачів, студентів.

У книзі простежено генезу гуцульского й покутського діалектів, розглянуто взаємозв’язок територіальних діалектів з літературною мовою

Юрієм Шевельовим доведено, що важливу ролю у творенні нової мови відіграли не лише київські й полтавські говірки, але й інші діалекти. У розвідці про вплив Чернігівщини автор також відзначив, що традиція літературної мови, на якій ґрунтувалися граматика й словник О. Павловського, була чернігівська, а в Котляревського чи Шевченка північноукраїнських елементів теж трапляється чимало. Він підкреслив, що початків нової мови слід шукати в добі, яка передувала Котляревському, і що жодна літературна мова не виникає “на народній основі”, – а це відбігало й від традиції, що набула певного поширення в науці, й від тієї догми, що була обов’язковою на підрадянській Україні.