Очерк звуковой истории малорусского наречия можна назвати першою ґрунтовною роботою П. Житецького. Цією працею він започаткував системне вивчення історичної фонетики української мови, здійснивши повний і систематичний опис фонетичної системи на основі давніх писемних пам’яток і живого діалектного мовлення. У цій праці він здійснив спробу з’ясувати походження і статус малоруського наріччя (тобто, української мови) за допомогою історичного методу. У межах свого дослідження Житецький розглядає історію розвитку вокалічної системи української мови, піднімає питання виникнення звука і, виводячи його з давніх о та е, зосереджує увагу на системі українського консонантизму, зупиняючись зокрема на характеристиці явища скупчення приголосних, на той час абсолютно не аналізоване. Важливим є також встановлення стійких тенденцій до рівноваги голосних і приголосних, акцентування наявності компенсаційних відношень між голосними і приголосними звуками. Це була фактично перша в українському мовознавстві праця, в якій звукові явища української мови розглядалися не відокремлено, а у внутрішньому зв’язку й історичній послідовності. Як додаток до своєї праці Житецький подав зразки писемної української мови XIV-XVII ст. і говірок української мови, доповнивши їх окремими характеристиками діалектів. Водночас серед недоліків праці треба назвати дещо застарілі уявлення про індоєвропейську та праслов’янську мови, часткове змішування мовних рівнів, зокрема фонетики й морфології тощо. Попри це концепція Житецького про зв’язок вокалізму й консонантизму зберегла актуальність у порівняльно-історичному мовознавстві ХХ ст., давши поштовх до виділення вокалічного і консонантного типів слов’янських мов, а диференційні фонетичні ознаки української мови, виділені Житецьким, лишаються валідними й досі.

Ч. 2 : в літах 1850-62. - 1905. - 766 с.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Яків Федорович (псевд. — Головацький Ярослав, Русин Гаврило, Балагур Яцко, Галичанин та ін.; 29.Х 1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львів, обл. — 13.V 1888, Вільнюс) — укр. мовознавець, етнограф, фольклорист, поет, педагог і громад. діяч, чл. Рос. геогр. т-ва, почес. чл. Т-ва історії і старовини російської з 1866. У 1834 — 35 навч. в духовній академії в Кошице та ун-ті в Пешті; закін. 1841 Львів. ун-т. У 1842 — 48 був священиком. Протягом 1848 — 67 працював професором, а 1863 — 64 — ректор Львів. ун-ту. В 1868-88 — голова Віденської археогр. комісії, одночасно (з 1871) — голова Тимчас. комісії по організації Вілен. публ. бібліотеки й музею. Належав до «Руської трійці», організував випуск альм. «Русалка Дністровая» (1837). Досліджував фольклор і етнографію українців зони Карпат («Нарис старослов’янського байкарства або міфології», 1860; «Народні пісні Галицької та Угорської Русі», кн. 1 — 4, 1878; «Про костюми або народне вбрання русинів чи руських у Галичині й північно-східній Угорщині», 1867). Підготував праці про писемні пам’ятки («Хрестоматія церковнословенська і давньоруська», 1854; «Пам’ятки дипломатичної і судово-ділової мови руської в давньому Галицько-Волинському князівстві й суміжних руських областях в XIV та XV століттях», 1867). Велике значення у справі відродження укр. шкільництва і культури мала «Грамматика руского Азыка» Г. (1849), яка спиралася на мовну практику Галичини, була осн. посібником у школах до 1862. На підставі нових діал. даних Г. здійснив одну з перших у вітчизн. мовознавстві спроб опису діал. диференціації укр. мови — «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях» (1848); виділив волин.-поділ. (або українське), галицьке (або наддністрянське) і карпаторуське наріччя. Обстоював самобутність укр. мови, підкреслював її глибокі істор. корені. У питаннях реформування правопису, витворення норм укр. літ. мови виявляв непослідовність. Створив «Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран» (1877, вид. 1884), опубл. «Читанку» М. Шашкевича (1850) тощо. Уклав досконалий для свого часу регіональний словник говорів Галичини, Буковини і Закарпаття — «Материалы для словаря малорусского нарЂчія, собраныя в Галиціи и въ СЂверо-восточной Венгрии...» (1857 — 59, літери А — 3) та «Словник української мови» (обидва — в кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982).

Словник містить лексикон, котрий використовує в своїй поезії Т. Г. Шевченко, приклади вживання слів, а також розвідки: «Народність Шевченкової мови», «Релігійний стиль Шевченкової мови», «Стародавні вірування українського народу», «Елементи Шевченкової мови», «Вплив Куліша на Шевченкову мову», «Шевченко як творець української літературної мови», «Яскрава мальовничість Шевченкової мови», «Рясна синоніміка в Шевченковій мові», «Правопис Кобзаря»

Ч. 2 : Кулик Б.М. Синтаксис. - 1961. - 281 с.

Книга є підручником, складеним відповідно до програми з сучасної української літературної мови для мовно-літературних факультетів педагогічних інститутів УРСР, і призначена для студентів цих вузів. До частини другої «Курсу» включений розділ «Синтаксис» (з підрозділами про словосполучення, просте речення і складне речення). Докладно розроблені теми про різновиди простих і складних речень, про члени речення і т. п. Теоретичні положення викладені на рівні сучасної лінгвістичної науки. Книга може бути використана викладачами мови і літератури середньої школи, а також усіма, хто бажає поглиблено вивчати синтаксис сучасної української літературної мови.

Міжвоєнна українська політична еміграція в Європі – складне суспільне явище. Вона майже два десятиліття була носієм політичних, соціально-економічних, ідеологічних та культурно-освітніх засад, вироблених напередодні і під час Української революції 1917-1921 рр. Перебуваючи в іншому політичному, економічному, етнічному, релігійному, мовному середовищах, маючи матеріальні нестатки, еміграція намагалася самоорганізуватися. Створення емігрантами різноманітних громадських, економічних, культурно-освітніх та фахових організацій слугувало засобом збереження національної ідентичності й адаптації до нових умов життя поза межами Батьківщини.

Т. 2 : Повісті та оповідання. - 1986. - 640 с.

І. Нечуй-Левицький значно поширив естетичні обрії української літератури. Він збагатив її новими жанрами та образними засобами. Серед його творів — короткі оповідання, нариси, великі повісті й романи (іноді свої романи-хроніки письменник за звичкою називає теж «повістями»), побутові комедії, історичні драми, літературно-критичні й публіцистичні статті, театральні рецензії, художньо-етнографічні, історичні та мовознавчі праці. У творах малих жанрів письменник блискуче розвиває традиційну оповідну манеру, надаючи їй простоти, природності й влучності образних характеристик. У повістях і романах Нечуй-Левицький здійснює перехід від монологу-оповіді до об’єктивно-розповідної манери повіствування, відкриваючи тим самим простір для широких описів природи й інтер’єру, для ліричних і філософських відступів, словом, для поширення можливостей художнього відображення складного й мінливого об’єктивного світу. Письменник також щедро використав мовні багатства фольклору та живої розмовної мови українського селянства. Це сприяло мальовничості й виразності його художнього слова. Таким чином, І. Нечуй-Левицький виступив як письменник-новатор, чудовий знавець дійсності, що поширив межі українського реалізму і вторував шлях наступним письменницьким поколінням.