“Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павлович Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики. Про граматику О. Павловського існує значна література, проте й досі лишається незіпсованим ряд питань, що стосуються цієї важливої праці з українського мовознавства та особи її автора, зокрема: хто був О. Павловський, де він учився, який мав фах, де працював, коли і на підставі яких матеріалів була написана його граматика, чому ця праця була видана аж через 13 років після того, як у 1805 р. автор подав ЇЇ на розгляд Академії Російської, чому її не видала Академія (як відомому 1818 р. книга була-надрукована у приватній друкарні) і т. ін.

Касимов (Махмет-Исуп) - русский посол в Индию, "астраханского бухарского двора житель". Выбран Касимов послом в Индию, к великому моголу Аурензебу. Касимову поручено было представить индийскому шаху царскую грамоту от 28 февраля 1675 г., в которой Алексей Михайлович предлагал установить торговые сношения между обеими странами. Он должен был также узнать, "от Астрахани и от Сибири как ходить податнее в Индию" и нельзя ли воспользоваться речным путем вверх по Оби и Иртышу или по Селенге, затем изучить условия торговли с Индией, род производимых там и выгодных к отправке туда товаров.

Т. 2 : Царствование Бориса Годунова, Василия Шуйского и начало царствования Михаила Федоровича. - 445 с.

Т. 1 : Период до восемнадцатого века. - 1906. - 677 с.

Кн. 2 : Наука про розподіл. - 1914. - 112 с.

Степа́н Васи́льович Руда́нський — український поет. «Був це перший, може, по Шевченкові поет на Україні, якому сила поетичного таланту давала надію на велику й корисну діяльність для рідного краю»,— писав про Степана Руданського один з істориків літератури 1. Потужний талант поета виявився, однак, в цілому незатребуваний його часом; діяльність свою в силу різних причин змушений він був згорнути в розповні творчих сил. «В Степані Руданськім... має Україна одного з тих поетів, що за життя писали багато, а за злиднями приватного і публічного життя публікували дуже мало, і яким аж пізно до смерті пощастило у читачів»,— зазначав І. Франко

Т. 1. - 1921. - 129 с.

Микола Онуфрійович Лоський (1870-1965) належить до тієї плеяди російських релігійних філософів, які прагнули створити оригінальні філософські системи, що завершують собою вікову традицію російської релігійно-філософської думки. Як зазначав В.В. Зіньківський, "Лоський справедливо визнається главою сучасних російських філософів ... Він чи не єдиний російський філософ, який побудував систему філософії в самому точному сенсі слова".

Вып. 1. - 1924. - 286 с.

Ця праця перш за все, має на увазі дати студентам Економично-Кооперативного відділу Української Господарської Академії в Чехословаччині, а також студентам инших високих шкіл докладний підручник по історії кооперації; але одночасно вона може бути корисною для всіх, хто цікавиться кооперацією теоретично, чи практично; хто хотів би простудіювати суть ріжних кооперативних організацій в ріжних країнах і поступовий хід їх розвитку.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.

Понятие "я" ассоциируется в нашем сознании с тремя главными идеями. Во-первых, оно обозначает тождественность, "самость" лица, его единство и отличие от всех других людей и объектов; во-вторых, его субъектность, активно-деятельное начало, благодаря которому человек отличает себя от процесса и результатов своей деятельности и осуществляет внешний и внутренний самоконтроль; в-третьих, его "внутренность", нечто интимно-приватное, что проявляется в свойствах и поступках человека, но никогда не сводится к ним и потому не может быть познано извне. Ибо, как писал М. М. Бахтин, "чужие сознания нельзя созерцать, анализировать, определять как объекты, как вещи,- с ними можно только диалогически общаться". Но каково соотношение разных "измерений" "я" и чем определяются свойства индивидуального самосознания? Этот вопрос важен не только для дифференциальной психологии, изучающей различия между индивидами, но и для психологии исторической, прослеживающей развитие личности и ее психических процессов в связи с историей культуры. Историческая психология - междисциплинарная область исследований; наряду с немногочисленными психологами (А. Р. Лурия, А. Н. Леонтьев) ею успешно занимаются у нас литературоведы (М. М. Бахтин, Д. С. Лихачев, С. С. Аверинцев, Л. Я. Гинзбург, В. Н. Ярхо), историки (А, Я. Гуревич, Л. М. Баткин) и представители других наук. История становления образа "я" в европейской культуре нового времени, составляющая предмет этого очерка, продолжающего мои прежние новомирские статьи, не только проясняет исторические истоки нашего самосознания, но и позволяет глубже понять проблему соотношения индивидуальности и индивидуализма, имеющую важное значение в современной борьбе идей и идеологий.

"Происхождение семьи, частной собственности и государства" — одно из основных произведений марксизма. В этой работе дан научный анализ истории человечества на ранних этапах его развития; раскрыт процесс разложения первобытнообщинного строя и образования классового общества, основанного на частной собственности; показаны общие характерные черты этого общества; выяснены особенности развития семейных отношений в различных общественно-экономических формациях; вскрыты происхождение и сущность государства и доказана историческая неизбежность его отмирания с окончательной победой бесклассового коммунистического общества. Рекомендуется философам, социологам, историкам, этнографам, культурологам и представителям других гуманитарных дисциплин, а также широкому кругу читателей, интересующихся проблемами общественного развития

Класичні сатиричні твори відомих російських радянських письменників Іллі Ільфа (1897–1937) і Євгена Петрова (1902–1942) показують крах приватновласницьких ілюзій у соціалістичному суспільстві. Пригоди «великого комбінатора» Остапа Бендера дали можливість талановитим письменникам висміяти пристосуванців і бюрократів, міщан і хапуг. «Герої» романів уособлюють потворні риси людей старого світу. Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.