За останні роки в навчальні заклади України й усього світу поступає на навчання все більше дітей із розладами аутичного спектра (РАС) і тенденція їх кількості прямує до зростання. Рухова активність сприяє скороченню випадків проблемної та агресивної поведінки, позитивно позначається на показниках адаптивності щоденних навичок дітей із РАС. Питання добору ефективних засобів ФВ для корегування повсякденних адаптивних навичок і здібностей дітей із РАС великою мірою залишається відкритим. Мета дослідження - з'ясувати показники адаптивної поведінки дітей із РАС, порівняти показники хлопців і дівчат; порівняти показники фізичної підготовленості дітей із різними рівнями адаптивності поведінки. Учасники - 24 школярі (19 хлопців і 5 дівчат) - відвідувачів цього закладу віком 10 - 11 років із РАС. Для оцінювання ступеня адаптивної поведінки застосували методику спостереження CARS. Фізичну підготовленість визначали за допомогою 18 тестових вправ. Установлено, що дівчата мали легкий ступінь відхилень від норми за двома показниками (адаптація до змін і відповідь та використання нюху, дотику та смаку), тоді як за більшістю показників мали середній ступінь адаптованості поведінки, а за трьома критеріями (нервозність і страхи, вербальна комунікація та загальне враження) - суттєвий ступінь порушень. Тоді як хлопці за більшістю показників мали середній ступінь відхилень, проте не мали показників із незначним ступенем дезадаптації, а за чотирма показниками, такими як загальне враження, а також ставлення до людей, емоційна відповідь, вербальна комунікація - суттєвий ступінь відхилень адаптивності поведінки. Ступінь розладів поведінки у вибірці хлопців і дівчат практично не відрізнявся та свідчив про суттєвий ступінь порушень адаптивності поведінки досліджуваного контингенту. Отримані дані свідчать про необхідність розробки програм ФВ із метою підвищення рівня адаптивності до життя дітей із РАС. Результат стрибків у довжину з місця достовірно покращувався, а кожен другий показник фізичної підготовленості мав тенденцію до покращання з підвищенням ступеня адаптивності дітей із РАС. Установлено, що засобами, які сприяють розвитку спритності та швидкісної сили ніг, рук і черевного преса, можна покращити показники адаптивності поведінки дітей із РАС. Зроблено висновки, що раціональним є збільшення обсягів відповідних засобів у програмах ФВ таких дітей із метою покращання адаптивності поведінки.

Проведено аналіз теоретичних засад, що передують процесу організації комунікативних просторів у межах дитячого освітньо-реабілітаційного центру соціальної адаптації - закладу, метою діяльності якого є створення оптимальних умов для посиленої соціалізації дітей з особливими психологічними потребами (зокрема дітей, які страждають аутизмом, синдромом Дауна та посттравматичним стресовим розладом) та їх подальшої інтеграції в суспільство. У дослідженні проведено дефініцію ознак дитячого комунікативного простору та визначено значущість просторової композиції в процесі соціалізації дітей. Розглянуто ключові аспекти проблеми - медичний та архітектурний, виведено ймовірні фактори впливу на процес розширення мережі закладів відповідного спрямування на території України. Комунікативний простір розглядають як спосіб нестандартного процесу реабілітації, соціалізації та психологічного розвантаження, оскільки здорова та якісна комунікація дитини (з однолітками, батьками, лікарем, педагогом, природою тощо) становить основу для адаптації дитини до навколишнього світу. Проведене дослідження підтверджує важливість аналізу архітектурного аспекту в контексті медицини, психології та соціології, що допоможе поглянути на потреби особливих дітей крізь призму архітектури та просторових рішень. Створення просторового середовища для дітей із урахуванням медичної специфіки їхніх захворювань, психологічних і соціальних особливостей розвитку допоможе забезпечити ефективний процес соціалізації та сприяти подальшій інтеграції особливих дітей у суспільний ритм.

Розглянуто проблему психологічного регулювання комунікації у дітей із порушеннями інтелектуального розвитку, розроблено систему дослідження та психологічного супроводу психологічного регулювання комунікації. Теоретично опрацьовано основні підходи до дослідження комунікації, що дало змогу визначити її як взаємообумовлену соціальну активність, у якій співрозмовники через спеціальні канали зв'язку здійснюють обмін інформацією та беруть участь у комунікативній взаємодії. Обґрунтовано поняття "психологічне регулювання комунікації" як механізм формування комунікативних дій, який забезпечує організаційну структуру взаємодії та її динамічні аспекти, представлені послідовністю станів, процесів, системою управління й особистісними характеристиками спілкування. Психологію регулювання комунікації представлено як систему, відображеною тріадою інтелектуального, емоційного та вольового компонентів психологічного регулювання. Інтелектуальне регулювання розглянуто з позицій організаційно-управлінського підходу як здатність усвідомлено продукувати й опрацьовувати одержану інформацію в межах міжособистісної взаємодії та забезпечувати структурну організацію процесу спілкування. Емоційне регулювання комунікації представлено у контексті соціально-регулятивного підходу як цілеспрямований процес організації емоційної поведінки в умовах комунікативної взаємодії та здатність впливати на поведінку інших. Вольове регулювання комунікації досліджено у контексті управлінсько-регулятивного підходу як спроможність мобілізувати зусилля на забезпечення ефективної комунікативної взаємодії та вміння справлятись із деструктивними емоційними імпульсами. Психологічне забезпечення комунікативного розвитку розглянуто в межах дослідження як різновид психологічного супроводу, що полягає у створенні сприятливих передумов для розкриття потенціалу комунікації шляхом залучення механізмів інтелектуального, емоційного та вольового регулювання у ситуаціях комунікативної взаємодії.

Висвітлено проблему психологічної корекції комунікативної діяльності дітей старшого дошкільного віку із ЗПР у закладах дошкільної освіти. Розроблено функціональну модель процесу спілкування, що надає можливість визначити внутрішні взаємозв’язки між операціями і діями в окремих комунікативних актах. Обґрунтовано програму експериментального дослідження комунікативного розвитку старших дошкільників із ЗПР з однолітками. Встановлено, що коригувальну допомогу дітям із ЗПР слід здійснювати у наступних напрямах: поширення репертуару засобів спілкування та розвиток комунікативних навичок; розвиток здатності усвідомлювати себе та сприймати однолітків як суб’єктів спілкування; формування емоційно-позитивного сприйняття однолітків; формування потреби у спілкуванні; формування у дітей соціальних уявлень, усвідомлення та відтворення в ігровій формі соціальних стосунків, вдосконалення навичок культури спілкування дітей. Доведено ефективність впровадження системи роботи з організації психологічної корекції спілкування дітей із ЗПР з однолітками у закладі дошкільної освіти.

Досліджено проблему корекції розладів спектра аутизму у дітей. Вивчено вплив музичної терапії як засобу впливу, спрямованого на попередження та подолання аутистичних розладів у дітей дошкільного віку. Висвітлено теоретико-методологічні підходи до музикотерапії як парадигми створення програми психологічної корекції аутистичних розладів у дітей. Представлено аналіз результатів дослідження якостей психіки дітей дошкільного віку із розладами аутистичного спектра і особливостей впливу музичної терапії на аутистичні показники дитини. Розроблено та апробовано комплексну програму психокорекції аутистичних порушень засобами музичної терапії. Представлено статистичні дані порівняльного та багатофакторного аналізу з огляду на позитивну динаміку психологічного та терапевтичного впливу засобів музичної терапії на подолання тривожності, нервозності, страждань, самоагресії у дітей із аутистичними розладами.

Увагу приділено пошуку чинників, що здатні сприяти розвитку комунікативної взаємодії у дітей з порушеннями спілкування, а також шляхів психолого-педагогічної корекції з метою формування здатності до комунікативної взаємодії у дітей з порушеннями спілкування. Проаналізовано найбільш відомі успішні моделі психолого-педагогічного втручання, що застосовували до дітей з порушеннями розвитку, зокрема з порушеннями спілкування. Визначено, що незважаючи на різні психологічні та педагогічні методи, спільною рисою усіх цих втручань була зміна сімейної моделі та усталення авторитету батьків та/або дорослих, що є найближчим колом дитини, і які змогли набути авторитету у дитини з порушенням спілкування та утвердитись як її референтні особи. Запропоновано методику психолого-педагогічної корекційної роботи, спрямовану на формування комунікативної взаємодії у дітей з порушеннями спілкування. Методика передбачає використання певної моделі поведінки дорослих, що оточують дитину, для формування у неї мотивації та здатності до комунікативної взаємодії. Запропонована модель поведінки спрямована на залучення дитини в емоційно значущої взаємодії, формування авторитету значущого дорослого та становлення його як референтної особи для дитини з порушеннями спілкування. Для підтвердження ефективності даної методики було проведено експериментальне дослідження. Результати експерименту свідчать про численні позитивні зміни, що відбулися в поведінці та розвитку дітей за період експериментального втручання, що підтверджено результатами структурованого спостереження і тестами АТЕС. Шляхом структурованого спостереження виявлено, що в результаті експериментального втручання якісно змінилися моделі взаємодії у дітей: зросла кількість епізодів активної взаємодії і знизилася кількість епізодів взаємодії під тиском. У результаті втручання частина дітей почали ініціювати взаємодію, чого на момент первинного спостереження не відбувалося. За результатами тестування АТЕС можна відзначити значне зниження балів за всіма категоріями питань, зокрема в розділах «Мова/комунікативні навички» і «Соціалізація», які були пріоритетними в цьому дослідженні. Такий результат свідчить про значний прогрес у дітей і ефективність запропонованої методики.

Висвітлено актуальні питання розвитку та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами як передумови побудови сучасних психолого-педагогічних технологій їхнього супроводу у закладі освіти та в сім'ї. Розглянуто різні науково-методичні підходи до оцінки інтелектуального розвитку дітей з особливими освітніми потребами. Увагу приділено дослідженню проблем затримки психічного розвитку, психологічних ускладнень у дітей з тяжкими порушеннями мовлення. Розкрито можливості соціально-побутової адаптації дітей з порушеннями інтелектуального розвитку помірного ступеня.

На основі аналізу сучасної наукової літератури наведені дані про етіологію, патогенез, клінічні особливості розладів аутистичного спектра (РАС) у дітей раннього віку. Наведено історичний екскурс стосовно еволюції поглядів на РАС від давніх часів до сучасності. Перші описи осіб, які, ймовірно, мали клінічні прояви РАС, наводяться в середньовічних церковних хроніках, житіях святих, а також православних юродивих та біографіях так званих дітей з лісу. У вітчизняній психіатрії проблему аутистичних порушень контакту в дітей розробляла Г. Ю. Сухарева на початку ХХ ст. Сучасні наукові уявлення про РАС закладені в роботах Лео Каннера, Ганса Аспергера та Лорни Вінг, які вперше розробили діагностичні критерії різних форм розладу. РАС на сьогодні розглядається як результат взаємодії генетичних факторів із факторами навколишнього середовища. Вплив факторів довкілля може призводити до серйозних порушень розвитку головного мозку, зокрема негативно впливати на диференціацію нейронів, синаптогенез і аксональну мієлінізацію. На даному етапі розвитку наукових поглядів на РАС у дітей беззаперечним є зв'язок розладів з епілептичними енцефалопатіями, які переважно мають генетичну етіологію. Зважаючи на наявність спільних генетичних мутацій, що викликають РАС та епілептичні енцефалопатї, усім дітям з РАС з невстановленою етіологією розладу показане генетичне тестування із застосуванням методу секвенування нового покоління (NGS) на панелі генів, пов'язаних з епілептичними енцефалопатіями, а також проведення ЕЕГ-моніторингу під час нічного сну. Розроблені схеми діагностики дозволяють своєчасно встановити діагноз епілептичної енцефалопатії в дітей з розладами аутистичного спектра й призначити раннє патогенетичне лікування з використанням препаратів нейрометаболічної та нейропротекторної дії, а також антиконвульсантів.

Висвітлено теоретичні та практичні аспекти психологічної підтримки дітей з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивного навчання. Подано психологічну характеристику дітей різних категорій з особливими освітніми потребами. Наведено загальну характеристику організації освіти для дітей з особливими освітніми потребами в України. Розкрито специфіку діяльності психологічної служби закладу освіти в умовах інклюзивного навчання.

На основі аналізу сучасної наукової літератури наведені дані про етіологію, патогенез, клінічні особливості розладів аутистичного спектра (РАС) у дітей раннього віку. Наведено історичний екскурс стосовно еволюції поглядів на РАС від давніх часів до сучасності. Перші описи осіб, які, ймовірно, мали клінічні прояви РАС, наводяться в середньовічних церковних хроніках, житіях святих, а також православних юродивих та біографіях так званих дітей з лісу. У вітчизняній психіатрії проблему аутистичних порушень контакту в дітей розробляла Г. Ю. Сухарева на початку ХХ ст. Сучасні наукові уявлення про РАС закладені в роботах Лео Каннера, Ганса Аспергера та Лорни Вінг, які вперше розробили діагностичні критерії різних форм розладу. РАС на сьогодні розглядається як результат взаємодії генетичних факторів із факторами навколишнього середовища. Вплив факторів довкілля може призводити до серйозних порушень розвитку головного мозку, зокрема негативно впливати на диференціацію нейронів, синаптогенез і аксональну мієлінізацію. На даному етапі розвитку наукових поглядів на РАС у дітей беззаперечним є зв'язок розладів з епілептичними енцефалопатіями, які переважно мають генетичну етіологію. Зважаючи на наявність спільних генетичних мутацій, що викликають РАС та епілептичні енцефалопатї, усім дітям з РАС з невстановленою етіологією розладу показане генетичне тестування із застосуванням методу секвенування нового покоління (NGS) на панелі генів, пов'язаних з епілептичними енцефалопатіями, а також проведення ЕЕГ-моніторингу під час нічного сну. Розроблені схеми діагностики дозволяють своєчасно встановити діагноз епілептичної енцефалопатії в дітей з розладами аутистичного спектра й призначити раннє патогенетичне лікування з використанням препаратів нейрометаболічної та нейропротекторної дії, а також антиконвульсантів.

Визначено теоретичні та практичні засади диференційованого підходу до дітей із порушеннями психічного розвитку, зокрема з поведінковими й емоційними порушеннями. Доведено, що такі діти потребують застосування методики функціонально-поведінкового оцінювання, обов'язкового плану позитивного поведінкового втручання, адаптації середовища та, при наявних порушеннях інтелектуального розвитку, модифікації навчального матеріалу. Діти з подвійною винятковістю (обдаровані діти з гіперактивним розладом із дефіцитом уваги (ГРДУ)) потребують особливого підходу до побудови навчального процесу. Охарактеризовано модель системи комплексного супроводу дітей із порушеннями психічного розвитку на основі диференційованого й індивідуального підходу до дітей із ГРДУ в інклюзивному освітньому процесі, що базується на тісній співпраці мультидисциплінарної команди фахівців із батьками дитини та підтримується на рівні державної освітньої політики. Представлено технологію супроводу дітей із порушеннями психічного розвитку в освітньому процесі, яка є універсальною та може використовуватись широким колом педагогічних працівників.

Здійснено теоретичний аналіз сучасних теоретикометодологічних підходів до вивчення проблеми психологічних механізмів соціальної адаптації особистості. Визначено передумови виникнення, специфіку, компонентний склад та розроблено структурно-функціональну модель зазначених механізмів у молоді з порушеннями функцій опорно-рухового апарату. Визначено методологічні засади та здійснено емпіричне дослідження особливостей психологічних механізмів соціальної адаптації молоді з порушеннями функцій опорно-рухового апарату. Обґрунтовано найсуттєвіші фактори, що можуть використовуватися під час відстеження рівня адаптації молоді з порушеннями функцій опорно-рухового апарату. Розкрито теоретичні засади психокорекції дезадаптивних проявів психологічних механізмів соціальної адаптації молоді з порушеннями функцій опорно-рухового апарату, що стало підґрунтям для розробки та апробації системи психокорекції зазначених проявів. Установлено, що застосування спеціалізованих засобів психокорекційного впливу позначається на компонентному складі та адаптивній спрямованісті психологічних механізмів соціальної адаптації молоді з порушеннями функцій опорно-рухового апарату.

Дослідження присвячене вивченню формування соціальної взаємодії дітей раннього віку з порушеннями розвитку із близьким дорослим. Систематизовано уявлення про структуру соціальної взаємодії дитини раннього віку з близьким дорослим, визначено рівні сформованості соціальної взаємодії та фактори, що впливають на формування соціальної взаємодії з близьким дорослим дитини раннього віку з порушеннями розвитку.Представлено структурно-динамічну модель формування соціальної взаємодії дитини раннього віку з порушеннями розвитку з близьким дорослим, яка є теоретичним базисом подальших розробок методики діагностики та програми формування соціальної взаємодії в діаді "дорослий - дитина". Здійснено експериментальне дослідження особливостей соціальної взаємодії дітей раннього віку з порушеннями розвитку із близьким дорослим та факторів, що впливають на її формування. Розроблено методику вивчення соціальної взаємодії в діаді "близький дорослий – дитина раннього віку з порушеннями розвитку". Розроблено та апробовано програму формування соціальної взаємодії дитини раннього віку з порушеннями розвитку із близьким дорослим. Доведено ефективність та доцільність впровадження запропонованих діагностичної методики та програми. Показано значущі зміни у сформованості всіх компонентів соціальної взаємодії в діад,і а також позитивну динаміку в розвитку соціальної сфери дітей та якості життя родин в експериментальній групі дослідження.

Висвітлено результати емпіричного вивчення психологічних особливостей самоусвідомлення підлітків, які мають певні психофізичні вади розвитку. Дослідження здійснено в навчально-реабілітаційному центрі з вибіркою, учасники якої навчаються в інклюзивних класах. Установлено ускладений характер психо- й соціогенезу таких дітей, зокрема в ракурсі самоприйняття, самоставлення тощо. Емпіричним способом установлено, що самоприйняття для дітей із певними вадами розвитку є найбільш значущим, насамперед для самостверджувального самооцінювання та відстоювання свого психофізичного простору в середовищі однолітків. Завдяки інтерпретації результатів факторного аналізу вдалося виокремити такі основні чотири фактори, які концентрували змістово-функціональну сутність їх самоусвідомлення: агресивне самоприйняття, самовпевнена самотність, невротичне прийняття зовнішності, дифузність і тривожність самоставлення. Досліджуваним притаманний високий рівень самоповаги, який засвідчує внутрішнє прагнення дітей із психофізичними вадами бути такими, як усі інші: бажаними, рецептованими, шанованими тощо. Підлітки з психофізичними вадами розвитку намагаються презентувати себе як упевнених, самовпевнених і закоханих у себе молодих людей. Діти переживають численні розлади самоприйняття, що посилюються уявленнями про власні психофізичні недосконалості на тлі своїх однолітків, тому сепараційне відмежування є намаганням ствердитися на рівні посиленого самоаналізу й глибокого самоусвідомлення. Досліджуваним підліткам притаманний високий рівень самооцінної та міжособистісної тривожності, а також самовпевнена самотність, що відіграє як самостверджувальну, так і, вочевидь, психозахисну функцію. Для підлітків із психофізичними вадами особливо значущим є прийняття своєї зовнішності, що засвідчує їхнє прагнення бути в загальнопопуляційному річищі розвитку - вибудовувати образ Я та Я-концепцію. Проте усвідомлення своєї інвалідизованості породжує тривожно-депресивні й невротичні реакції, свідченням чого є високий рівень невротизації та тривожності. Констатовано необхідність надання таким дітям ревіталізаційної допомоги.

Висвітлено нові здобутки нейролінгвістичних досліджень для методики викладання української мови як іноземної, тому що провідну роль під час навчання будь-якої мови, і української зокрема, становить формування навичок говоріння цією іноземною мовою у студентів. Сьогодення висуває нові виклики не тільки для педагогіки, а і для переформатування усталених лінгвістичних традицій вивчення української мови як іноземної.

Дослідження присвячено проблемі становлення особистості підлітків з інтелектуальними порушеннями легкого ступеня (ІПЛС), а також оптимізації особистісного розвитку підлітків зазначеної категорії. Визначено стан розробленості проблеми та науковий підхід до її дослідження. З’ясовано, що особистісне становлення підлітків з ІПЛС здійснюється в умовах як порушеного "психічного здоров’я", так і порушеної "норми особистості". Розроблено та експериментально підтверджено структурну модель особистості підлітків з ІПЛС, яка містить наступні сфери: життєво-смислову та емоційно-вольову. На основі розробленої моделі створено психодіагностичний комплекс визначення психологічних особливостей особистості підлітків з ІПЛС та виявлені рівні особистісного розвитку (високогармонійний, середньо гармонійний, низькогармоніний). Констатовано якісні та кількісні показники сформованості життєво-смислової та емоційно-вольової сфер та встановлено, що розвиток особистості підлітків з ІПЛС здійснюється стихійно без включення механізму саморозвитку. Досліджено адаптаційні можливості підлітків з ІПЛС до соціального середовища. З метою оптимізації особистісного становлення підлітків з ІПЛС розроблено корекційно-розвивальну програму та доведено її ефективність за допомогою формувального експерименту.

Досліджено специфіку невротизації особистості підлітків з порушеннями інтелектуального розвитку легкого ступеня та особливостей її психодіагностики та психокорекції. Описано психологічний зміст невротизації особистості. Представлено комплекс психологічної діагностики невротизації особистості. Розглянуто специфіку особистісного функціонування невротизованого підлітка з порушенням інтелектуального розвитку. Описано модель психологічної корекції невротизації, що містить принципи, форми, методи та цілі психокорекційної роботи. Представлено програму психокорекційної роботи та доведено її ефективність шляхом проведення формувального експерименту.

Здійснено теоретичний аналіз проблеми формування комунікативної діяльності з позицій різних наукових підходів. Визначено психологічні механізми комунікативної діяльності та створено її структурно-функціональну модель. Розроблено концепцію дослідження, а саме визначено її методологічний, теоретичний та технологічний концепти. З'ясовано особливості комунікативної діяльності у дошкільників із затримкою психічного розвитку, виявлено специфіку функціонування мотиваційного, інтерсуб'єктного, смислового та рефлексійного компонентів комунікативної діяльності. Визначено типологію комунікативної діяльності дошкільників із затримкою психічного розвитку. Розроблено технологію формування комунікативної діяльності у таких дошкільників. Експериментально перевірено ефективність технології формування комунікативної діяльності дошкільників із затримкою психічного розвитку.

Розроблено концептуальну модель психологічного супроводу школярів із синдромом Дауна. Основними соціально-психологічними механізмами функціонування соціальних відносин дитини із синдромом Дауна в системі макро- та мікросередовища визначено: соціальна адаптація, соціальна ідентифікація, індивідуалізація. Досліджено увесь спектр особливостей соціальної компетенції школярів із синдромом Дауна. Виявлено, що соціальна адаптація школярів із синдромом Дауна, відбуваючись як орієнтовна діяльність в навколишньому світі, реалізується у засвоєнні соціального досвіду, безпосередніх контактах у соціальному оточенні; готовності до певної активності (інтелектуально-мнестична діяльність, вербальна комунікація, функціональна грамотність). Соціальна ідентифікація – спрямована на соціальні інституції макро- та мікросередовища. Соціальна індивідуалізація – формується як спільна індивідуалізація індивідів у межах правил сім’ї, соціуму. Експериментально перевірено ефективність реалізації системи психологічного супроводу як соціальної підтримки і психологічної допомоги школярам із синдромом Дауна, емпірично доведено ефективність корекційно-розвивального впливу.

Розкрито сучасні медико-психолого-педагогічні та нейропсихологічні підходи до вивчення розладів аутичного спектру (РАС). Наведено загальноприйняті, традиційні, а також авторські методики діагностики особливостей розвитку дитини з аутизмом. Розглянуто систему інтенсифікації корекції розвитку дітей з РАС: різновиди підходів; дорожню карту аутологічної допомоги; методики корекції соціально-емоційного та комунікативно-мовленнєвого розвитку дитини з РАС. Розкрито зміст, значення і методичну реалізацію сучасного нейропсихологічного напряму аутологічної допомоги дітям з РАС. Охарактеризовано особливості когнітивної діяльності аутолога.