Україна дала світу чимало яскравих і цікавих особистостей. І сто героїв цієї книги – лише дещиця з їх числа. Автори намагалися представити в ній найбільш видатні постаті минулого і сучасності, тих, хто своєю працею і талантами прославив країну, вплинув на хід її історії. «Нація виявляє себе не лише в людях, яким вона дає життя, але й у тім, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам'ятає», – говорив Джон Кеннеді. Якщо звернутися до історичної пам'яті української нації, то протягом тривалого часу головними її символами незмінно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життєписи були настільки ідеалізовані й оповиті всілякими міфологічними нашаруваннями, що скоріше нагадували історичні архетипи, ніж біографії реальних людей. Тому, розповідаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з їхніх портретів хрестоматійний глянець і познайомити читача з маловідомими фактами їхнього життя і діяльності. Іще більш далеким від історичної правди було представлено в біографічній літературі життєвий шлях таких державних і політичних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час їхня роль в історії України викликала суперечливі оцінки, які робили з цих людей не національних героїв, а ізгоїв суспільства. Суперечки навколо них тривають і сьогодні, але навіть їхні супротивники не можуть не визнати того, що всі вони, безсумнівно, є неабиякими особистостями, які виявили чимало сили волі й мужності в найтрагічніші періоди життя країни. Донедавна українці вкрай мало знали про своїх видатних співвітчизників, які з різних причин були змушені залишити батьківщину. Більшість із них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталінських репресій, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Україні. А тим часом саме ці люди сприяли зростанню авторитету української науки і культури далеко за межами країни. От чому в сучасній галереї видатних людей України гідне місце посідають Михайло Драгоманов і Олександр Архипенко, Серж Лифар і Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський і Микола Бердяев, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Серед героїв цієї книги – не лише українці, але й представники інших національностей. Їхні імена тут не випадкові, оскільки для одних Україна була малою батьківщиною, інші тривалий час жили і працювали на українській землі вже в зрілі роки. Не можна не погодитися з російським ученим, академіком Д. Лихачовим, який стверджував, що «національні особливості зближують людей… а не вилучають їх із національного оточення інших народів, не замикають народи в собі». Тож не варто дивуватися тому, що в історичній пам'яті українського народу почесне місце завжди посідатимуть імена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пирогова, Іллі Мечникова, Сергія Прокоф'єва і багатьох інших видатних «неукраїнців». До речі, вони були набагато мудріші за деяких своїх нащадків і ніколи не відокремлювали свою долю від української землі і того народу, серед якого жили і діяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресовані А. О. Смирновій-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить в собі те, чого немає в іншій…» Ці слова, написані в середині XIX століття, залишаються актуальними й сьогодні.

Т. 1. - 2009. - 494 с.

  Текст у форматі PDF 5.03 Мб

The "new soviet person" the Bolsheviks were committed to creating was to be a creature willing and eager to subordinate his or her own interests to those of society. Both men and women would play a full role in the construction of socialism, but the model of the "new women" had an additional feature--she also had to reproduce the population. This book explores the ways in which the "new woman," in her various incarnations, was presented to female citizens of the 1920s to the end of the Stalin era in the pages of popular women's magazines, Rabotnitsa (The Woman Worker) and Krest'yanka (The Peasant Woman).

More Speak English Like an American brings you another 300+ idioms and expressions you need to know. Maybe you have already read Speak English Like an American. But this is not a necessary requirement. You can start with this new book, if you like, and work back. This book features a new story and new idioms and expressions. In More Speak English Like an American, you'll follow the story of an American business as its employees come up with new product ideas, travel to China, throw themselves into office romances, and have exciting adventures. This book contains dozens of exercises and includes hundreds of usage examples. Study all four books in our Speak English Series — More Speak English Like an American, Speak English Like an American, and Speak Business English Like an American, and Speak Better Business English and Make More Money — and you'll really know your stuff!

"Stalin's last generation" was the last generation to come of age under Stalin, yet it was also the first generation to be socialized in the post-war period. Its young members grew up in a world that still carried many of the hallmarks of the Soviet Union's revolutionary period, yet their surroundings already showed the first signs of decay, stagnation, and disintegration. Stalin's last generation still knew how to speak "Bolshevik," still believed in the power of Soviet heroes and still wished to construct socialism, yet they also liked to dance and dress in Western styles, they knew how to evade boring lectures and lessons in Marxism-Leninism, and they were keen to forge identities that were more individual than those offered by the state. In this book, Juliane Furst creates a detailed picture of late Stalinist youth and youth culture, looking at young people from a variety of perspectives: as children of the war, as recipients and creators of propaganda, as perpetrators of crime, as representatives of fledgling subcultures, as believers, as critics, and as drop-outs. In the process, she illuminates not only the complex relationship between the Soviet state and its youth, but also provides a new interpretative framework for understanding late Stalinism -- the impact of which on Soviet society's subsequent development has hitherto been underestimated, including its role in the ultimate demise of the USSR.

The publication of this collection of documents on the massacre of approximately nine thousand persons in the Ukrainian town of Vinnytsia during 1937 through 1938 by the NKVD (People's Commissariat of Internal Affairs) is very timely and broadens the historical source base on Stalinist genocide policies toward Ukrainians in Soviet Ukraine. At the same time, it presents prima facie evidence on the activities of Soviet security police (NKVD) during the Yezhov period in the 1930s.

Цю книжку, мабуть, зрозуміє тільки той, хто вже сам колись передумав висловлені у ній чи принаймні подібні до них думки Отже, це не підручник. Мети книжки було б досягнуто, якби хтось, із зрозумінням читаючи її, отримав задоволення Книжка розглядає певні філософські проблеми і, здається мені, показує, що поява цих проблем зумовлена нерозумінням логіки нашої мови Весь її зміст уклався б у такі слова: все, що взагалі можна висловити, можна висловити ясно, а про те, про що не можна говорити, треба мовчати Отже, ця книжка хоче провести межу думці, чи, радше, не думці, а висловлюванню думки,— бо, щоб провести межу думці, ми повинні були б мати змогу сягати думкою по обидва боки тієї межі (тобто мати змогу думати те, що неможливо думати) Тож межу можна провести тільки в мові, а те, що лежить поза межею, буде просто нісенітницею Не хочу оцінювати, наскільки мої намагання збігаються з намаганнями інших філософів Навіть більше — те, що я написав, у своїх подробицях не претендує взагалі на визнання його чимось новим, а тому я й не подаю жодних джерел, бо мені байдуже, чи те, що я думав, до мене вже думав хтось інший

Several scholars have stressed the limits of language in the course of researching violence or when writing about it (Appadurai 1996, Das 2007). Our language seems insufficient to describe the horrors of violence (Binford 2004). Often, words seem to be frozen, and experiences of violence thus appear as if they could only be voiced from a distant position (Das and Kleinman 2001). How can we grasp the meaning of violence? How can anthropologists document the far-reaching and long term effects of violent actions? Focusing solely on narratives of violence and the context in which they emerge, is not sufficient to understand the meaning and the effects of violence. Particularly in realms of human experience, it is obvious that verbal language represents merely one among several ways of expression like gestures, rituals or certain kinds of public manifestations. An exploration of the vast range of different modes of expression thus promises to be the more adequate way to approach, register and understand the comprehensive manifestations and long-lasting effects of violence. This is the basic consideration why we chose ‘expressions’ of violence as the title for this volume, and asked the contributors to document and to analyze the diverging forms in which violence is addressed or conveyed. All the chapters of this volume thus deal with a paradox, as they attempt to turn into text violent experiences that, as we just presumed, cannot be expressed through verbal everyday language. The chapters discuss violence that is communicated through silences, rumours, literary narrations, represented in muted bodies, in rituals or role models. In order to grasp the meaning of violence as such, the contributors applied different perspectives, methods and analytical approaches. To comprehend the unspoken and the silence, most of the researchers have chosen a haptic approach. We borrow this term from Nordstrom (2010), who has defined her approach as ‘research through the senses’. Nordstrom has described the complexity of violence, its blurriness and its routinization or almost naturalization. In a similar approach, Verrips (2007) criticized researchers’ self-imposed restriction on visual manifestation in general, and claimed that a more balanced attention should be paid to our entire bodily sensorial experience. ‘We would then focus on [the] difficulty to grasp phenomena as deeply felt emotions and desires […] as well as the irrational and the fantastic, the absurd and the surreal.’ Our heavy emphasis on the role of the mind, reason and rationality, should give way to an increased interest in the sensual and emotional dimensions that are inherent in ‘our somatic experience of reality’ (Verrips 2007: 31).

“The voice of the people is the voice of God:” so proclaimed the British Chartists in the revolutionary year of 1848. The singularity of the grammar — one god, one people — obscures the political reality of contestation: where was this voice to be located, who owned it? While for many Chartists the slogan no doubt simply implied that “God is on our side” — a position memorably satirized a century later by Bob Dylan — or perhaps that democracy can claim divine inspiration, readers today can hardly fail to note the motif of usurpation: the authority vested in what the psychoanalyst Jacques Lacan called the “Name-of-the-Father” is claimed by a new god, the People, a transposition concretely pursued by many post-Chartist socialists and communists. But not always with one voice; nor, oft en, without drowning out alternative sounds. Who, then, is entitled to this voice of the people? And what do they have to tell us?

В Україні тоталітарні режими Гітлера і Сталіна вчинили величезні злочини – Голодомор, Великий терор, Голокост. Як усе це сталося? Що повинні знати проці події громадяни України та інших держав Європи? Як викладати цю пробле-матику? Це теми, на яких зосереджувалась конференція «Злочини тоталітарних режимів вУкраїні: науковий та освітній погляд». Попри те, що останнім часом с еред науковців точиться дискусія щодо порівняння злочинів двох тоталітаризмів в історії України, висновки цих інтелектуальних змагань та наукових спорів поки що не потрапляють до навчальної літератури чи, принаймні, не публікуються окремими збірками статей. Проте в сучасному українському суспільстві є цілковите розуміння необхідності побудови правдивої картини історії України ХХ століття, включення її в європейський контекст, історичної оцінки жахливих геноцидів цього періоду. Сподіваємось, що видання знайде читачів – науков- ців, освітян та всіх, хто цікавиться важливим тоталітарним минулим України та Європи, і що ця збірка сприятиме ґрунтовнішому продовженню дискусії в українському суспільстві щодо концепції його історичної пам’яті.

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

Книжку Сергія Єкельчика, канадського історика з Університету Вікторії, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці й культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру і на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтелігенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить автор, що тогочасні російсько-українські стосунки — однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали.

У книзі на основі архівних документів і матеріалів, інших джерел висвітлюються процеси становлення і функціонування радянських державно-політичних структур, соціально-економічних перетворень, зміни в галузі освіти, науки, культури та духовній сфері на території Волинської області у 1939-1941 рр. Значна увага приділяється національно-визвольному рухові й опору радянській тоталітарній системі. У книзі вміщено оригінальні документи, що розкривають суть сталінського режиму в краї.

Автори книги розкривають драматичний літопис галицького стрілецтва: бойовий шлях легіону Українських січових стрільців, Української галицької армії, трагедію червоних галицьких стрільців, які у 30-ті рр. потрапили під каток сталінських репресій, про повоєнну долю військової еміграції.

У книжці розкривається, крок за кроком, історія Канади й історія канадійської нації від найперших поселенців до 20 сторіччя. Автор висловлює думку, що саме ціннісні й світоглядні принципи канадійців є основою державності цієї країни.

Мемуари Івана Майстренка - члена партії боротьбістів та УКП, пізніше - працівника КП(б)У - описують революційні події на Полтавщині 1917-1921 рр., працю автора у комуністичній системі влади, сталінські репресії, діяльність лівих українських сил в еміграції.